Читать онлайн книгу "Нічний молочник"

Нiчний молочник
Андрей Юрьевич Курков


Зiбрання творiв Андрiя Куркова
…Вiд чого залежить майбутне краiни? Ви, напевно, думаете, що вiд

валютно-золотих резервiв? Може, й так. Але у автора «Нiчного молочника»

А. Куркова е й iнша версiя. Одна з героiнь його роману щоранку iздить

з передмiстя до Киева, щоб за грошi здати грудне молоко. Один аптекар за

своi фармацевтичнi експерименти розплачуеться життям. Один полiтик

будуе у себе на дачi церкву, щоб усамiтнюватися в нiй з Богом i з пляшкою

«Хеннессi». І вiд усiх трьох залежить майбутне Украiни. Тiльки от невiдомо:

чи всiм сподобаеться таке майбутне?





Андрiй Курков

Нiчний молочник





1

Киiвська область

Макарiвський район. Село Липiвка


На зимовому небi нудьгував обдiлений людською увагою Чумацький Шлях. Нiч була навдивовижу тихою, жодний собака не гавкнув, так наче усiх заколисало низьке зоряне небо. Лише Ірина цiлу нiч не спала, наслухала своi груди, що болiли ще вiд учора. Лежала тихенько й слухала свiй бiль, але турбувати нiкого не хотiла, вирiшила не вставати з лiжка, щоб рипiнням не розбудити Ясю. І пiднялась, як зазвичай, о п’ятiй ранку. Закип’ятила воду в чайнику. Розмiшала у лiтровiй банцi молочну сумiш «Малюк» i поставила ii на гарячу накривку старенького котла, що гудiв стиха в маленькiй бойлернiй кiмнатцi, а згори, зi стелi, ширився солодкавий запах уже висохлих дитячих одяганок i марлечок, якi вона порозвiшувала там сушитися ввечерi.

Перш нiж вийти з дому, Іра поцiлувала свою тримiсячну донечку, що спала солодко в кутку iхньоi затишноi спаленьки, просто пiд образком Миколая Чудотворця. Потiм зайшла до матерi, прошепотiла iй: «То я вже пiду», на що мати кивнула i простягнула руку до тумбочки, на якiй стояла настiльна лампа.

Вийшовши з подвiр’я, Ірина озирнулася на свiй рiдний дiм – чепурний, цегляний, одноповерховий, збудований руками батька, що помер недавно через хворобу печiнки. В одному з чотирьох фасадних вiконець зайнялося тьмяне свiтло. Іринина матiр, покректуючи та буркочучи собi щось пiд нiс, зазирала пiд залiзне лiжко у пошуках своiх розтоптаних капцiв. Панцирна сiтка потрiскувала, але всього цього Ірина вже не бачила й не чула.

Спершу вони опалювали дiм дровами, i iй, маленькiй, подобалося спостерiгати за сивим димком, що вився у вечорове небо. Але коли поставили котел, батько пiч розiбрав. У домi стало просторiше, але комин на даху замовк. Ось i зараз, темного зимового ранку, будиночковi так бракувало цього димка, що здiймався б до неба!

Снiг рипiв пiд ногами. Ірина квапилася до шосе, щоб устигнути на першу «киiвську» маршрутку, де всi одне одного знають, i всi знають водiя Васю, i всi знають, що вiд нього пiшла дружина. Пiшла до iхнього сусiда-зварника, який баптист i взагалi не п’е.

Теплi жовтi кола фар маршрутки виринули на дорозi, щойно Іра спинилась. Маршрутка пригальмувала. Ірi навiть руку пiднiмати не довелося.

А всерединi було тепло й тихо. Охоронець якоiсь киiвськоi будови Петро Сергiйович просто спав, схиливши голову на плече. Решта сидiли у пiвдрiмотi. Іра кивнула супутникам, тим з них, хто звiв на неi все ще сонний погляд, i присiла бiля виходу. Груди й далi болiли, та Іра намагалась на це не зважати.

Через годинку маршрутка висадить iх усiх бiля метро «Житомирська», i вона чекатиме першого потяга, щоб iхати далi, туди, де ii чекають i де iй платять.




2

Киiв. Зимова нiч


Є iсторii, якi одного разу починаються й нiколи не закiнчуються. Вони просто не можуть закiнчитися. Тому що своiм початком породжують десятки окремих iсторiй, i кожна мае свое продовження. Це наче удар камiнця об лобове скло автомобiля, вiд якого вусiбiч трiщинки, i за кожною вибоiною на дорозi то одна з трiщинок видовжуеться, то iнша. Ось i ця iсторiя почалася зимовоi ночi й тривае досi. Але наразi нам вiдомий лише ii зачин. Дiялося те поночi, в Киевi, на розi Стрiлецькоi та Ярославового Валу, зовсiм поруч з готелем «Редiсон» – на тому самому розi, де хтось невiдомий досi лишае на нiч свiй рожевий «хамер». Власне, все почалося у вузенькому проходi мiж припаркованим почасти на тротуарi «хамером» i стiною кав’ярнi «Шкварочка», яку вiдкрили на цьому розi не так уже давно, можливо, рiк тому.

Ярославовим Валом з боку Золотих ворiт до цього рогу йшов у дивному станi аптекар i завзятий грибник Едуард Іванович Зарвазiн. Одягнутий вiн був по-осiнньому, мав на собi довгий плащ i капелюх, а на ногах полискували у свiтлi нiчних лiхтарiв лаковi гостроносi черевики. Так! Вiдбувалося те не восени, а взимку, в серединi сiчня. І в тому-таки свiтлi тих-таки нiчних лiхтарiв вилискувало все, насамперед снiг i лiд. Зарвазiн iшов неквапом, наче й не мав якоiсь iншоi мети, крiм прогулянки спокiйноi зимовоi киiвськоi ночi милими, чарiвно-принишклими вулицями так званого «тихого центру».

А в цей час Стрiлецькою вулицею вбiк Ярославового Валу дещо квапливою, нервовою ходою наближалася молода тридцятилiтня жiнка в довгiй, проте легкiй лисячiй шубцi, котру iй два роки тому придбав на лiтньому розпродажi вже призабутий сьогоднi залицяльник. Їi золотаве волосся нiжно реагувало особливим, ледь помiтним блиском на м’яке нiчне освiтлення. Тонкий носик ледь почервонiв через легкий морозець, а може, таку ж легку нежить. Але залишмо тут як причину почервонiння морозець. У красивих дам не бувае нежитi. Принаймнi надворi та вночi.

Вона спинилась на мить бiля Норвезького посольства, намагаючись прочитати оголошення, де зазначалися години прийому документiв на вiзи. Зрештою, iй не потрiбна була норвезька вiза. Вона належала до тих мрiйливих осiб, якi люблять читати назви вулиць, крамниць, кав’ярень i ресторанiв, але найдовше затримуються бiля рукописних оголошень на кшталт «загубилася кiшечка».

Коли вона рушила далi, вулицю Стрiлецьку з боку готелю «Редiсон» почав переходити молодцюватий i доволi кремезний чоловiк рокiв сорока у темно-синiй куртцi, джинсах i коричневих кросiвках. Його погляд фiксував зимову вулицю з незворушнiстю веб-камери. Навiть чоловiк у капелюсi й пальтi, який iшов назустрiч, не викликав у нього нiякоi цiкавостi. Але коли з-за рожевого «хамера», припаркованого на самому розi вулиць, вийшла золотоволоса жiнка, чоловiк у капелюсi спинився, i в його руках зблиснула сталь.

Жiнка, помiтивши той самий зблиск ножа, спинилася за два кроки вiд чоловiка в плащi i скрикнула.

Молодик у синiй куртцi стрибнув уперед – йому здалося, ще мить, i вiн не встигне врятувати перелякану до смертi даму в шубi. А та, притиснувшись спиною до стiни кав’ярнi, завмерла i навiть не встигла збагнути, що трапилося, як ii схопив за руку чоловiк у куртцi й потягнув за собою. Вона тiльки встигла озирнутися й помiтити, як мiж «хамером» i стiною нарiжноi кав’ярнi нерухомо лежало тiло, а поруч – нiж, який уже не блищав. А чоловiк у куртцi бiг униз, вулицею Івана Франка. Бiг i тягнув за собою жiнку. Вiн мiцно стискав ii долоню у своiй, раз у раз озирався, квапив ii поглядом i порухом губ, що ворушились у ритмi слова «Давай!». Високi пiдбори iталiйських чобiткiв заважали iй бiгти. Розстебнута шуба маяла, як прапор невiдомоi зимовоi краiни, а в ii очах застиг, неначе замерз, подив.




3

Аеропорт Бориспiль. Ранок


Свiт не без бадьорих людей. Ось i митник-кiнолог Дмитро Коваленко, обходячи зi своею вiвчаркою Шамiлем ряди зареестрованого багажу, мугикав собi пiд нiс цiлком невiдповiдну для цiеi пори доби пiсеньку двох телевiзiйних школярок «Нас не наздоженеш!». Шамiль принюхувався до валiз i портпледiв ще з четвертоi ранку. На початку змiни його очi сяяли, блищали, горiли службовим азартом, але пiсля трьох годин роботи азарт дещо пригас. Шамiль просто чекав закiнчення собачоi змiни. Авiапасажири, як на зло, виявилися навдивовижу законослухняними. Наркотиками в iхньому багажi навiть не пахло. А так хотiлося вiвчарцi потiшити господаря, чий погляд узагалi не знав слова «азарт». Так хотiлося, щоб вiн перестав позiхати.

Але господар цього ранку позiхав щиро, а не вiд службовоi нудьги. Не вдалося йому попередньоi ночi виспатися. На роботу довелося йти просто з-за святкового столу. Молодшiй сестрi Надьцi виповнилося двадцять п’ять, ось i погуляли на славу. Гостей було душ з двадцять, але всi своi, рiднi. Втомившись iсти й пити, розважалися караоке. Звiдти й причепилася до нього пiсенька про те, що нас не наздоженеш! «Та кому на фiг вони потрiбнi?!» – весело мiркував собi про двох спiвачок-школярочок Дiма, але прогнати пiсеньку з голови нiяк не вдавалося.

А Шамiль мокрим носом витягував з повiтря запахи, поки зненацька один новий, незвичний дух не привернув його увагу.

Запахом вирiзнялася чорна пластикова валiза на колiщатках. Валiза була новенькою – це теж було присутне у запаховi, але, крiм новизни, була в ньому ще й якась дивна важка й недобра веселiсть. Тож Шамiль не загавкав iз запалом, як завжди у таких випадках, а стурбовано обернувся до господаря, що також зупинився, але дивився кудись убiк, туди, де бiля вже завантаженого валiзами автокару стояли двое вантажникiв, Боря i Женя, у зелених комбiнезонах. Стояли, палили i сумирно про щось бесiдували.

Боря, який носив пишнi вуса, що спускалися до нижньоi лiнii пiдборiддя, кинув погляд на прикипiлого до мiсця кiнолога, на його собаку. І замовк, спостерiгаючи за ними. Другий, Женя, також обернувся.

– О! Щось винюхав! – сказав Женя.

– Мимо каси! – сумно кивнув на те Борис i зiтхнув. – Одна така валiзка, i можна роботу назавжди похерити!

Обидва кинули пiд ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевикiв, як вимагали правила пожежноi безпеки, i попрямували до Дiми.

– Ну, що? – спитав у кiнолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валiзу. – Знову вiддаси здобич своему мудацькому начальству, щоб вони пересiли з БМВ на «лексуси»?!

Обидва запитально глянули Дiмi просто у вiчi. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.

– А що робити?! – здвигнув плечима Дiма.

– Собака не скаже, а ми допоможемо цiй валiзочцi покинути охоронну територiю, – сказав один.

– І господаря вiд тюрми врятуемо, – докинув другий. – Теж добре дiло!

Дiма вiдчув тривогу. Його тiлу пiсля безсонноi ночi було важкувато. Пiсня про те, що «iх не наздоженеш», далi крутилась на язицi.

– Ну? – домагався вiд нього ясностi вусань.

Дiма, вирiшивши воднораз спекатися всiх проблем, рiшуче махнув рукою.

Вантажник Боря кивнув, вийняв з кишенi комбiнезона крейду i поставив на валiзi галочку.

– Що витрiщаешся? Далi пiшли! – звелiв Дiма Шамiлевi. – Твоя справа – нюхати, а не дивитися!

Але Шамiль не розумiв, чому господар не виймае валiзку. Зазвичай у таких випадках вiн видобував з нагрудноi кишенi рацiю i говорив у неi слова, якi не належали до собачих команд, а тому Шамiлевi були незрозумiлi. Але те, що вiн говорив, також було командою, бо за якихось кiлька хвилин до них пiдбiгало кiлька осiб, один сканером зчитував штрих-код багажноi бiрки, а iншi жваво пiднiмали валiзу й несли ii геть.

– Тобi що, не ясно?! – кричав Дiма на Шамiля. – Служити!

І Шамiлевi стало ясно. Ясно, що треба рухати носом далi, вздовж наступних багажних мiсць. Вiн понюхав кiлька сумок, коричневу валiзку, клунок, загорнутий в полiетилен. Вчув запах непоганоi сухоi ковбаси, тютюну, сала. З пащi звисла й сягнула пiдлоги слина голоду. Зупинився. Озирнувся на господаря.

– Знову щось знайшов? – злякався Дiма i також озирнувся, глянув на вантажникiв, що прямували до автокару, залишеного бiля вiдчинених ворiт. – Та ну його!

– Лежати! – скомандував йому Дiма.

Вийняв сигарету й також рушив до вiдчинених ворiт попалити.




4

Киiвська область

Макарiвський район. Село Липiвка


За вiкном цiлу нiч завивала вiхола. До п’ятоi години нарештi заспокоiлася, вкриваючи вчорашнiй снiг сьогоднiшнiм.

Ірина вибiгла на дорогу, на ходу зав’язуючи сiру пухову хустку. Спинилася на узбiччi, вдивляючись у темряву. Чекала, поки з цiеi темряви виринуть два яечнi жовтки фар.

Хвилин п’ять Ірина не зводила очей з дороги. Мороз щипав, поколював голочками нiс i щоки. Іра занервувала. Запiзнюватися було неприпустимо. Начальниця сувора. Скаже: «Бiльше не приходь!». І що тодi? Де брати грошi?

Два помаранчевi вогники фар вiдволiкли ii вiд тривожних думок. Вона зробила крок уперед, вийшла на дорогу й уважно придивилася. Фари були iншi, незнайомi.

«Інша маршрутка?» – подумала вона i про всяк випадок пiдняла руку.

Поруч пригальмувала червона «мазда». Водiй, чоловiк рокiв сорока у чорнiй шкiрянцi з пiднятим комiром, перехилився, прочинив дверцята.

– Куди це ви вдосвiта?

– А ви на Киiв?

– Сiдайте!

У машинi було тепло. Ірина зняла хустину.

– Вона вам не пасуе, – похитав головою чоловiк. – Так ви набагато красивiшi!

– Краса вiдволiкае, – вiдказала на це Ірина. Вiн кинув на пасажирку здивований погляд.

– Кого?

– Наприклад, вас вiд дороги! А це небезпечно… А мене вiд…

Водiй розсмiявся.

– А вас ваша краса теж вiдволiкае?

– Та ну, що ви з мене смiетеся! – обурилася вона цiлком серйозним тоном. – Яка я красива? Гадаете, якщо я з села, то менi все пiдряд говорити можна?

– Я також iз села, – водiй знизав плечима. – Можете менi також усе пiдряд казати!

– А в мене тримiсячна донька, – ображено кинула Ірина. – Я вам не якась там…

– Ну, вибачте, – чоловiк прибрав усмiшку з обличчя.

Ірина, сповнена дурноi, самiй iй незрозумiлоi образи, раптом, як порятунок, як промiнь лiхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбiччi знайомий мiкро-автобус. Поруч – декiлькох давнiх знайомих попутникiв i водiя, що рачкував бiля переднього колеса.

– О! Це моя маршрутка! – вигукнула Ірина. – Дайте вийти!

– Та вона ж поламана! – здивувався водiй. – А вам до Киева! Замерзнете тут на узбiччi, поки вашого «бусика» вiдремонтують!

– Зупинiть! Це моя маршрутка! – вперто повторила Ірина.

Чоловiк здвигнув плечима й загальмував.

Ірина, забувши навiть подякувати, побiгла до водiя маршрутки.

– Ви чому мене не забрали?! – голосно спитала вона ображеним тоном.

Водiй пiдняв на неi очi.

– Графiк зсунули на п’ять хвилин. Тепер ранiше виiжджаю…

– А якщо б я вас не наздогнала?!

– Слухайте, – роздратовано пирхнув водiй. – Менi сказали на п’ять хвилин ранiше виiжджати, я й виiхав! Он, – кивнув вiн на решту пасажирiв, – вони ж усi сiли! Тому що на п’ятнадцять хвилин ранiше на дорогу виходять. А ви спите довго, от i не сiли! Не заважайте!

Ірина дивилась на водiя i не могла повiрити в його байдужiсть i бездушнiсть. Не могла повiрити, що людина, про чие особисте життя вона знае стiльки непотрiбних iй фактiв, може так поставитися до неi, до своеi постiйноi пасажирки.

А водiй, зiтхнувши, випрямився.

Сказав усiм сiдати. Пасажири мовчки зайняли своi мiсця. Ірина сiла на свое сидiння бiля дверей. Маршрутка рушила, i все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмi серед звичних заспаних облич.

Доiхавши на метро до «Арсенальноi», вона вийшла з напiвпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помiтила, що вона цiлком сама на довжелезнiй платформi. Пiднялась ескалатором, першим i другим. І далi сама-самiсiнька. Згори, iй назустрiч, також нiхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станцiя така мертва. Сюди чомусь люди пiзнiше приiжджають, лише вона одна така рання.

А груди болiли, тиснули. Ескалатор повiльно повз угору. Йому-бо куди поспiшати?

Ірина згадала водiя, що пiдiбрав ii на дорозi. Згадала й спершу зiтхнула через свою дурнувату поведiнку, а потiм усмiхнулась. Смiшний вiн якийсь! Але про хустку вiн, звiсно, мав рацiю. Треба б ii перефарбувати.




5

Киiв. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10


– Ти де був? Де ти був? – вiдбiйним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.

Семен розплющив очi. В головi шумiло. Литки болiли, наче пiсля незвично довгоi ходи в незручних черевиках…

– Ти що, не чуеш мене? – у голосi Веронiки забринiли сльози, що накочувались на очi.

Сеня пiдвiв голову, глянув у вiчi дружинi, що стояла в махровому халатi.

– Та нiде я не був, – махнув вiн. – Чого причепилася?!

– Це я причепилася?! – обурилася та. – О першiй ночi пiшов кудись, о четвертiй повернувся, i, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелi! І нiде не був? А що в тебе на рукавi?

Сеня опустив голову й глянув на рукави своеi джинсовоi сорочки. На правому манжетi справдi був якийсь бруд, пляма. Пiд ногами лежала куртка, придбана для поiздки на Аляску, куди його обiцяла взяти знайома компанiя багатiiв-мандрiвникiв як масажиста i просто хорошого мiцного хлопця з досвiдом роботи охоронцем. Йому сказали тодi: «Знайди собi спорядження для мiнус п’ятдесяти!». Вiн i знайшов але експедицiю перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на пiдлозi…

Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з нiг кросiвки.

– Ти менi так i не вiдповiси? – знову нав’язливо продзвенiло над головою.

– Що тобi вiдповiсти?! – вiн пiдвiв погляд на дружину, i та вiдсахнулась, помiтивши в чоловiковому поглядi якусь каламуть, щось, що не вiщувало нiчого хорошого. – Вибач! Мабуть, з кимсь випив уночi…

– З ким ти мiг випити вночi? Ти ж i вдень не п’еш!

Семен знизав плечима i тут-таки вiдчув бiль у лiвiй ключицi. Потер болюче мiсце рукою. Знову пiдвiв очi на дружину. Та плакала. Богу дякувати, мовчки.

Веронiка, витираючи рукою сльози, вийшла в коридор i стала перед важкими залiзними дверима. Далi рiшуче вiдчинила броньованi дверi i рвучко зачинила iх за собою. Гуркiт пролунав сходами.

Коли гримотiння стихло, знизу дочулися кроки. Веронiка поправила махровий халат i зиркнула вниз. Сходами пiднiмався сусiд Ігор.

– Що, зачинилися? – спiвчутливо запитав вiн.

– Протяг, – пояснила вона сусiдовi. – Зараз Сеня вiдчинить! – сказала i натиснула на кнопку дзвiнка.

Сусiд, як на зло, стояв i так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що iй справдi не знадобиться його допомога. Коли Веронiка черговий раз натиснула на дзвiнок, Ігор зворотним боком долонi гримнув у дверi. Гуркiт знову наповнив пiд’iзд.

– Та ви йдiть! – попросила сусiда Веронiка. – Вiн, мабуть, у туалетi…

Ігор кивнув i рушив до своiх дверей – якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.

– Сьогоднi вночi аптекаря вбили, тут поруч, – сказав вiн. – Хороший був чолов’яга. Грибник хоч куди. Знайомих власними лiками лiкував, краще за будь-якого Кашпiровського!

За спиною Веронiки брязнув ключ, i вона плечима вiдчула рух повiтря, стривоженого дверима, що вiдчинились i зачинились.

За мить прочинились i ii дверi.

– Ти то йдеш, то приходиш, – Семен дивився на дружину, з його обличчя читався подив, погляд був таким же сонно-втомленим.

– Пропусти! – Веронiка вiдштовхнула його вбiк i забiгла до коридору.

Стала перед дзеркалом i з гiркотою у поглядi оглянула свою зроблену вчора зачiску, якоi чоловiк досi не помiтив.

«Якщо б iще трiшки коротше, вийшла б «брюнеткагаврош», – подумала Веронiка. – Ну й добре! Рано ще менi короткими зачiсками себе молодити!»




6

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня


– Мурику! Мурику! – до Дiми, який намагався заснути, долинув голос Валi, його дружини. – Мурику! Де ти?

Тiеi ж митi з двору дочулося неприемне гарчання сусiдського бультер’ера на прiзвисько Кiнг. Собака був такий же паскудний, як i його господар. Вiн, замiсть того, щоб вигулювати собаку, просто виганяв його надвiр, i той за мить опинявся на подвiр’i Дiми й Валi, де справляв своi потреби, ганяв кота Мурика, якщо той був поряд, а далi повертався на свою територiю.

Дiма вiдiрвав голову вiд подушки, обвiв утомленим поглядом кiмнату, до якоi крiзь двое щiльно зашторених вiкон ледве проникало свiтло.

– До дiдька iх усiх, i того собаку, i Мурика! – прошепотiв Дiма. Придивився до вiдчиненоi телевiзiйноi тумби з трьома полицями для всiлякого вiдеопричандалля, якого наразi в сiм’i не було. Саме там, на верхнiй полицi пiд телевiзором любив вiдпочивати iхнiй сiрий кiт, якого Валя називала Муриком, а вiн, Дiма, кликав Мурлом. Котик, що важив не менше десяти кiло, вiдгукувався на обидва прiзвиська i жер усе, що йому клали до миски.

– Мурло! Киць-киць! – зашепотiв Дiма, помiтивши кота на його улюбленому мiсцi.

Кiт пiдбiг до господаря, нахилив мордочку, гадаючи, що його зараз чухатимуть за вухом.

– Валю! – гукнув Дiма. – Тут вiн!

Дверi до кiмнати прочинилися. Увiйшла Валя. На ногах пухнастi капцi, поверх бузкового фланелевого халата зав’язаний фартушок.

У повiтрi запахло тельбушеною свiжою рибою. Кiт помчав на кухню, як очманiлий. Дверi зачинилися. Дiма знову наготувався заснути. Але запах риби був сильний, та ще й знадвору раз по раз долинав якийсь шум – iхнiй будинок стояв бiля самоi дороги, якою з ближнього заводу везли великогабаритнi залiзобетоннi конструкцii.

«Може, сто грамiв прийняти на сон?» – подумав Дiма й глянув на сервант, де за скляними дверцятами стояла чергова пiвлiтрiвка для непроханих гостей. Для проханих у тому-таки сервантi, але внизу, на нижнiй полицi, зберiгалося кiлька пляшок самогону, настояного на листi молодоi кропиви. Дiма любив настоювати горiлку на травах i ягодах. І пити приемнiше, i для органiзму наче кориснiше.

Вiн знехотя пiднявся з дивану й налив собi келишок самогонки на кропивi. Випив душком. Отут i рибний запах виявився доречним – не закусив, то хоч занюхав!

Знову прилiг i миттево заснув, мовби змучене тiло тiльки й чекало снодiйних ста грамiв.

Кiт, нажершись риб’ячих тельбухiв, подався назад до кiмнати, де спав господар i де було тепло й душно. Але зачиненi дверi його не пустили. Довелося йому лишитися на кухнi й спостерiгати з-пiд ребристоi чавунноi батареi за своею господинею. Та, засунувши рибу до духовки, взялася за свинячi ратички. На конфорцi стояла велетенська каструля. «Буде холодець», – здогадався сiрий кiт.

Тим часом у дверi знадвору хтось постукав, i господиня, полишивши гострий нiж на стiльницi, вийшла в коридор.

– Ми з аеропорту, – пояснив один з чоловiкiв, що стояли на порозi. – Дiма потрiбен.

– Та спить вiн пiсля змiни, – спробувала Валя вiдстояти чоловiкове право на вiдпочинок.

– Це важливо дуже, – наполiг другий чолов’яга. – Ми його на п’ять хвилин. Одну справу обговорити, i все.

До будинку Валя iх не впустила. Лишила стояти на порозi. Сама зайшла до кiмнати й потермосила чоловiка.

– До тебе з роботи прийшли, з аеропорту. Там, на порозi. Вийдеш?!

Дiма тяжко зiтхнув i спустив ноги з канапи. «Хто ще такi?» – запитав дружину, чудово розумiючи, що вона нiкого з його спiвробiтникiв знати не може. По-перше, тому, що нi з ким з роботи вiн не товаришував, а по-друге, сама Валя жодного разу нi в Борисполi, нi на будь-якому iншому летовищi не бувала.

Вийшовши на порiг, вiн сонним поглядом витрiщився на вiзитерiв i вiдразу iх упiзнав – то були вантажники Борис i Женя з багажного вiддiлення. Тi самi, що вламали його «не помiтити» чорну пластикову валiзку, яка викликала таку цiкавiсть у його вiвчарки Шамiля.

– Ми привезли! – Борис кивнув у бiк коричневого «Фольксвагена-Пасата», що стояв за парканом.

– Подивилися б самi, – втомлено видихнув Дiма.

– Нi, – заперечливо крутнув головою Борис. – Ми без тебе вiдчиняти не будемо. Все мае бути по-чесному. Разом вiдчинили, разом подiлили й забули про все. Зрозумiло?

Дiма кивнув.

– Давай у твоему гаражi, – запропонував Женя.

Дiма позiхнув i повернувся у коридор по ключ вiд гаража. Знову вийшов на порiг.

– Сюди, тут переноска е! – гукнув iм Дiма, зайшовши до гаража першим i ставши мiж задньою стiною i своiм стареньким БМВ.

Увiмкнув лампу.

Вантажники обережно опустили валiзу на бетонну пiдлогу. На ручцi все ще баламкалась багажна бiрка з кодом аеропорту призначення – Вiдень.

– Стамеска е? – поцiкавився в господаря вусань Борис.

– Зараз глянемо! – Дiма вiдiйшов у куток, де стояла дерев’яна скринька з iнструментами.

Вийняв стамеску й молоток.

– Шкода ламати, – зiтхнув, стаючи навпочiпки.

– Та не шкодуй. Лiтати з нею все одно не можна, запах лишиться, i бiля неi кожен собака брехатиме!

Дiма пiдставив стамеску гострим краем до кодового замка. Вдарив молотком, i замок трiснув навпiл.

Борис i Женя всмiхнулися у передчуттi розкриття таемницi.

Дiма пiдняв накривку валiзи. У нiс йому вдарив вiддалено знайомий солодкавий запах.

Згори лежала картонка, пiд нею – гофрований пакувальний папiр, а далi – щiльно поскладанi однаковi пуделка, кожне розмiром iз сигаретну пачку. Одна з коробочок виявилася пiдмоченою. Дiма ii розкрив. Обережно видобув з неi розбиту ампулу. Опустив ii собi пiд ноги i тут же вийняв з пуделка ще одну, цiлу, наповнену ледь каламутною рiдиною. Простягнув ii Борисовi.

Той пiднiс ампулу до лампи-переноски, глянув на свiтлi.

– Без надпису! – здивувався вголос i передав своему товаришевi.

Женя й собi покрутив у руках ампулу, стенув плечима й повернув Борисовi.

– Хер його знае, що це таке! – замислено мовив Борис i перевiв погляд з ампули на господаря гаража. – У тебе лiкар знайомий е?

Дiма замислився. Фельдшер серед знайомих був, та й ветеринар так само, вiн якраз торiк iхню кiшку вiд запору лiкував.

– Нi, нормального лiкаря немае, – вiдповiв вiн.

Боря обережно вiдламав кiнчик ампули й пiднiс ii до носа. Принюхався.

– На валер’янку схоже, – сказав вiн.

– Зараз перевiримо! – Дiма пiшов до будинку й повернувся з котом Муриком у руках. Опустив його на пiдлогу бiля валiзи й поставив перед ним тарiлку з закам’янiлим шматочком сала. Далi щиглем шпурнув сало у ближнiй кут гаража, а на його мiсце витрусив вмiст ампули.

Боря розламав ще одну ампулу, i кiлькiсть каламутноi рiдини в тарiлцi подвоiлась. Чоловiки уважно дивилися на кота.

Мурик роззирнувся довкола, нахилився над тарiлкою, лизнув каламутноi рiдини, аж зненацька присiв на задок i завмер у цiй дивнiй не котячiй позi, наче дресирований собака, який почув команду «Сидiти!». За мить переднi лапи також зiгнулись. Вiн лiг i заплющив очi.

– Невже валер’янка?! – розчаровано запитав Боря.

Мурик раптом пiдвiвся, обвiв усе п’яним поглядом i неквапом рушив до гаражних ворiт.

– Це не валер’янка, – проказав Боря. – Валер’янка котiв радiсно вставляе.

Вiн хотiв було ще щось додати, але в ту ж мить знадвору долинув чийсь крик, механiчний ляскiт i котячий вереск.

Дiма кинувся до виходу. Двое вантажникiв за ним.

Те, що вони побачили, змусило iх на момент завмерти. Просто перед гаражем валявся велосипед. Метри за два вiд нього, поряд з Борисовим «пасатом», обличчям донизу лежав чоловiк у вовняному спортивному костюмi й лижнiй шапочцi на закривавленiй головi. А кiт Мурик, дивно тягнучи заднi лапи, намагався заповзти в сад через вузьку щiлину мiж парканом i землею.

– Цього до гаража! – скомандував Борис.

Велосипедиста затягли досередини. Потiм туди ж занесли й велосипед.

– Живий? – спитав Дiма у Борi, який нахилився над постраждалим.

– А хер його знае, – Боря саме обшукував велосипедиста. Вийняв з кишенi його спортивних штанiв гаманець. У гаманцi, крiм дрiбних купюр, лежала повiстка до суду. Вусань-вантажник уважно вивчив ii, i на його обличчi заграла хитра посмiшка. Вiн поклав гаманець на мiсце, залишивши повiстку собi. Далi вийняв iще одну ампулу, розкрив ii й вилив каламутну рiдину просто до рота велосипедистовi. Той захрипiв, розплющив повiки.

– Ти диви, дихае! Ну нiчого, адреска його в нас уже е, – Боря показав Дiмi повiстку. – Я до нього завтра зайду, скажу, що знайшов ii на вулицi. Заразом гляну, як йому пiсля сьогоднiшнього ДТП!

– От голова! Вiдразу й не скажеш! – Дiма подумки здивувався винахiдливостi вантажника.

Невдовзi Боря i Женя винесли велосипедиста надвiр i посадили його на землю, прихиливши спиною до сусiдського паркана. Поряд кинули його велосипед. І поiхали геть, пообiцявши повернутися наступного вечора.

Дiма зачинив гараж. На душi було тривожно й сумно. Згадав про Мурика й вирiшив перевiрити, як вiн там. На снiгу лежало нерухоме тiло кота.

Дiма нахилився, взяв Мурика на руки i впевнився, що той мертвий. Поклав його назад на снiг. Захотiлося пiти й помити руки з милом. І раптом збагнув, якою загрозою для його сiмейного життя е смерть Мурика. Валя ж цього сiрого кота обожнювала. Розмовляла з Муриком бiльше й частiше, нiж з ним, зi своiм чоловiком. Що буде, коли вона дiзнаеться, що кота бiльше немае?!

Дiма злякався. Знайшов у гаражi мiшок з-пiд картоплi. Поклав до нього здохлого кота й рушив нервовою швидкою ходою по вулицi, роздумуючи, куди б ту падлину викинути, щоб нiхто не знайшов. Хвилин за п’ятнадцять зупинився перед попелищем старого будинку, який згорiв кiлька рокiв тому. Сюди, щоправда, прибiгали хлопчиська гратися, але дорослих те закинуте подвiр’я не цiкавило. До того ж i колодязь у дворi е.

Дiма роззирнувся i, не помiтивши нiкого на вулицi, шмигнув у подвiр’я згорiлого будинку. Глянув у криницю, а там уже й води не видно, саме смiття, але до верху ще метри зо три.

– Ну, прощавай, Мурло! – мовив Дiма й кинув униз мiшок з котом.

– Ти Мурика не бачив? – спитала Валя, тiльки-но вiн повернувся додому.

– Нi, не бачив, – Дiма хитнув головою на ходу.




7

Киiвська область. Макарiвський район

Село Липiвка. Вечiр


За вiкном сипав снiг. Раптовi пориви вiтру iнодi пiдхоплювали його й кидали вгору, тому вiн перелiтав через дах одноповерхового будинку й падав уже з iншого боку, за вiкном кiмнатки, в якiй спали Ірина й тримiсячна Ярослава, яку бабуся, що лишалася з нею на весь день, нiжно кликала Ясею i та само нiжно вмовляла пити бiльше молочноi сумiшi «Малюк», щоб якнайшвидше вирости, сказати свое перше слово й зробити перший крок.

– Ясечко! Ну, ще трiшки! – благала немовля бабуся Шура, пiдносячи пляшечку з сумiшшю соскою Ясi до ротика. Але дитина вперто вiдштовхувала пляшечку ручкою вбiк, при цьому не вiдводячи очей-намистинок вiд телевiзора, який показував чергову серiю «Бандитського Петербурга».

– Ну? Що я твоiй мамi скажу? – хитала головою лiтня жiнка. – Вона он у мiстi грошi для тебе заробляе, а ти?

Поки героi серiалу стрiляли одне в одного, у дверi будинку подзвонили. Але бабуся Шура не почула. Щойно коли стрiлянина припинилася, вона скочила, посадила Ясю на кушетку, а сама поквапилася до дверей.

– О! Повернулася! – зрадiла вона доньцi.

Іра опустила на пiдлогу важку господарську торбу. Зняла з голови хустину.

– Йди до кухнi, поужинай, там куриця на плитi! – подомашньому спокiйно сказала iй мама й повернулася до своеi кiмнати, не помiтивши заплаканих очей доньки.

На кухнi Іра виклала з торби продукти. Ковбасу й оселедець поклала до холодильника, консерви – до шафки бiля мийки. Всiлася за стiл, закрила обличчя долонями й заплакала тихо-тихо, майже не схлипуючи. Жахлива порожнеча всерединi неi самоi лякала ii. А можливо, то була лише втома, яку не могли компенсувати нi короткий сон, нi пюре з куркою на плитi.

Щоранку вона з грудьми, переповненими материнським молоком, поспiшала до Киева, де в маленькому кабiнетi жiнка у бiлому халатi з незрушним обличчям зцiджувала усе молоко з грудей за допомогою маленького насосика до лiтровоi банки, а далi вiдсилала ii до кухнi, де нянечка закладу, загалом добра старенька, накладала iй повну миску вiвсянки й стежила, щоб Ірина з’iла все до крихти. Інодi разом з Іриною за столик сiдали одна чи двi такi самi, як i вона, матерi-годувальницi, i тодi няня рiвномiрно розподiляла свою увагу мiж усiма жiнками. Пiсля кашi належало погуляти двi години Марiiнським парком, що розташовувався через дорогу вiд будинку, де у звичайному, лише доволi великому, помешканнi мiстився той приватний медичний заклад, схожий на молочну кухню, вiрнiше – на ii протилежнiсть. Адже тут у матерiв забирали молоко, а натомiсть давали грошi, яких, зрештою, вистачало i на молочну сумiш рiдним дiтям, i на недороге сiльське життя, i на дорогу до Киева й назад.

Іра вже знала кiлькох самотнiх мам таких самих, як i вона.

– Це для депутатських мамусь, – сказала якось Ірi Настя з-пiд Бишева. – Вони вiдразу пiсля пологiв спецiальнi пiгулки приймають, щоб молока не було, i щоб груди молодими зберегти, а самi своiх дiтей нашим молоком годують.

Іра повiрила. Вона не думала лихого про подiбних матусь. Змалку не вмiла думати погано про людей, навiть про справдi лихих. Єдине, чого б iй хотiлось, то це глянути хоч краечком ока на малюка, якого годують ii молоком.

Але сьогоднi на зворотному шляху iй довелося бiльше години стояти в маршрутцi. Може, це стояння, та ще з похиленою головою, так змучило ii, що вона цiлу дорогу шкодувала й себе саму, що була наче дiйна корова, i Ясю, що змушена при живiй i здоровiй мамi пити розчинений молочний порошок i залишатися на цiлий день з бабусею.

Виплакавшись, Іра заспокоiлась. Повечеряла. Здавалося, що груди, випорожненi три години тому, поволi знову наповнюються молоком. Зайшовши в кiмнату до мами, взяла на руки Ясю i пiднесла ii до персiв. Крихiтка присмокталась, жадiбно заворушила губками, вiд чого Ірi стало лоскiтно i трiшки боляче. Але на обличчi в неi заграла посмiшка.

– Гляди, не балуй ii! – почула вона голос матерi. – А то побачать завтра, що в тебе мало молока, скажуть бiльше не приходити…

– А я на нiч iще поiм, – без жодноi образи на материнi слова вiдповiла Іра.

Перед сном, з’iвши канапку з салом i ще одну тарiлку пюре, Іра розчинила в мисцi темно-зелену фарбу для тканин, придбану в Киевi, i замочила в нiй свою сiру пухову хустку. Щоб хустка не вийшла надто темною, долила ще води.




8

Киiв. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10. Полудень


Уранцi Веронiка полюбляла одягати спортивний лижний костюм. У цьому костюмi вона виглядала такою грацiйною i свiжою, що сама думка про ранкову зарядку чи похiд до фiтнес-студii викликала iронiчну посмiшку на ii милому личку. Сьогоднi iй вдалося понiжитися у лiжку до пiв на одинадцяту. І ось тепер, коли вона остаточно прокинулась, iй захотiлося витратити трохи енергii на домашнi справи. Веронiка витерла пилюку з мiкрохвильовки, з пiдвiконь. Потiм узялася за прання.

Завантаживши в машину-автомат усi бiлi речi, Веронiка раптом згадала про Семенову сорочку. Знов нахилилася до пральки, вiдчинила круглi прозорi пластиковi дверцята й висмикнула за рукав чоловiкову сорочку. Рукав, за який вона смикнула, був iще бiльш-менш чистим, зате другий! Вона пiднесла сорочку до вiкна й придивилася до буроi плями. Понюхала ii, потерла нiжними пучками пальцiв. За мить вона вже не сумнiвалася: сорочка була заляпана кров’ю. Веронiка замислилась i вiдчула, як вiд ii власних думок по спинi пробiгли мурашки. «Краще вже змиритися з тим, що у чоловiка з’явилась якась тимчасова коханка, нiж пiсля дванадцяти рокiв спiльного життя з’ясувати, що твiй чоловiк – убивця!».

Вона встромила сорочку назад до пральки. Натиснула кнопку пуску i в замислено-тривожному станi повернулася назад до кухнi.

У помешканнi було тихо. Семеновi з самого ранку зателефонував його постiйний замовник Геннадiй Іллiч, i чоловiк одразу пiшов у справах. Минулоi ночi вiн нiкуди не зникав. Вона, хоч iй було незручно, цiлу нiч не знiмала руки з його плеча.

Уже сидячи за кухонним столиком бiля вiкна, за яким легкий снiжок плавно опускався до землi, Веронiка знову згадала про вбивство аптекаря. «Може, спитати сусiда? – подумала вона. – Вiн, мабуть, щось про нього знае! Газети читае, новини по всiх каналах дивиться! Ану ж убивцю вже знайшли?».

Чай з медом знiмав напругу й пом’якшував тривогу. Вона могла б отак i пiвгодини сидiти бiля вiкна, i годину. Але питання, навiть якщо ставиш iх собi подумки, можна заспокоiти лише вiдповiдями. Інакше вони сверблять, наче комаринi укуси. І Веронiка вийшла на сходовий майданчик, подзвонила у сусiдськi дверi. Кiлька хвилин почекала й повернулася до себе.

«Що ж, така доля», – вирiшила вона.

І вiдразу замислилася про долю.

А що доля? На долю iй грiх було скаржитися. Єдина дитина в сiм’i вiйськового льотчика та вчительки географii. Удома завше багато цукерок, червоноi риби, великий глобус на сервантi, з якого мама подеколи витирала пилюку. Дурнуватий шлюб у вiсiмнадцять рокiв. Через пiвроку – розлучення. Другий шлюб зовсiм не дурнуватий, i тривае ось уже тринадцятий рiк. За цей час Семен вирiс з торгiвця вiдеокасетами на Петрiвцi до власника невеличкоi, зате мiцноi фiрми з охорони рiзноманiтних серйозних зустрiчей i виiзних корпоративних заходiв. Власне, то й не фiрма була, а просто двое старих друзiв: Семен i Володька, плюс за необхiдностi ще трое-четверо фiзично мiцних знайомих хлопцiв напохватi. За чотири роки роботи в охороннiй справi Семен заробив на гарне двокiмнатне помешкання на Стрiлецькiй у самому центрi. Офiс був йому непотрiбний. Все вирiшувалося по телефону. Головний замовник – Геннадiй Іллiч – був депутатом парламенту, i вiдповiдно, все його депутатське життя незалежно вiд часу доби складалося з бiзнес-зустрiчей та схожих подiй, що потребували таемностi й охорони. Семена вiн знав давно, ще з Петрiвки. Тодi у нього було прiзвисько Гена-крокодил i займався вiн щоденним збором грошей з торгового люду. «Вийшли ми всi iз народу, дiти сiм’i трудовоi…» – полюбляв наспiвувати Геннадiй Іллiч, i щоразу, коли в цю мить поруч опинявся Семен, йому згадувалося його сорок сьоме мiсце в третьому торговому ряду. Пiсня, наче реп’ях, вiдривалась вiд депутата i до самого вечора крутилася Семеновi на язицi. Інколи вiн ii мугикав, уже заходячи до помешкання пiсля роботи. Веронiка, що вивчила закономiрнiсть появи цiеi пiсеньки в домашньому «ефiрi», лише пiдсмiхалася.

Свого часу вона багато довiдалася вiд Семена про перипетii базарного життя. У часи торгiвлi вiдео Семена не раз арештовувала мiлiцiя, i вiн пiд час арештiв примудрявся зав’язати купу корисних знайомств. Колишнi сержанти сьогоднi вже стали майорами й полковниками, займали поважнi посади i ставилися до Семена як до друга юностi, свiдка iхнього професiйного й кар’ерного зростання. Доля? Звiсно, доля!

І раптом Веронiка здригнулася. Їi кинуло в крижаний холод, у прiрву. Вона згадала те, що трапилося сiм рокiв тому й чого, за обiцянками ii психотерапевта, вона бiльше нiколи в життi не мала б згадувати.

Вона у вiдчаi глянула у вiкно, на пухнастi снiжинки, що кружляли i плавно падали додолу. Їi права долоня мимоволi ковзнула стiльницею i вперлась у горнятко з недопитим чаем. Через мить воно полетiло вниз. Дзенькiт розбитого фаянсу вiдвернув Веронiку вiд думок. Вона обернулася, поглянула на пiдлогу, на бiлi скалки горнятка. Їi трохи попустило. Але той раптовий душевний холод зненацька перетворився на фiзичний. Веронiку лихоманило. Вона зайшла до спальнi, знайшла у шафi теплий норвезький светр. Надягнула його поверх «адiдасiвськоi» спортивноi курточки. Далi рушила до ванноi й закуталась у махровий халат смарагдового кольору – подарунок Семена на минулий День Валентина. Пiдперезалась тугiше. Уся та коротка метушня з утеплюванням чи то душi, чи тiла повернула ii в реальнiсть.

Великi уламки горнятка вона позбирала пальцями. Дрiбнiшi змела вiником. Протерла пiдлогу й вирiшила вийти пiд снiг. Бiлий колiр завше ii заспокоював, змушував почуватися маленькою, допитливою й беззахисною дiвчинкою. Їй згадалось, як вона всього боялась у вiцi чотирьох-п’яти рокiв. Боялась опинитися самою посеред заснiженого поля, коли iздила з батьками до знайомих у село пiд Киевом. Боялась пiдходити близько до шосе, яким мчали велетенськi гуркiтливi вантажiвки. А найцiкавiше, що iй подобалося вiдчуття страху, як багатьом дiтям подобаються страшнi казки, розказанi на нiч – вони не вiдпускають дитину в сон, змушують зазирати пiд лiжко й засинати з увiмкненим свiтлом, щоб чудовиська й страховиди з казок не прослизнули до дитячоi спальнi.

Замiсть махрового халата Веронiка одягла довгу коричневу дублянку, перед тим обмотавши шию шаликом з козячоi вовни.

Зараз вона прогуляеться вздовж високого потужного заднього муру Софiiвського собору. Дiйде до Стрiтенськоi, далi до Рильського провулка, i назад. І так разiв зо три-чотири. Це ii перевiрений маршрут заспокiйливоi прогулянки. І якщо з неба падае снiг, а вона крокуе вздовж високоi бiлоi монастирськоi огорожi, то все у свiтi владнаеться. У ii внутрiшньому свiтi. Інший свiт iй непiдвладний.




9

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня


Пiсля «зникнення» Мурика життя у Дiми вдома стало похмуре, як нiч. Валя по п’ять разiв на день висилала Дiму в рiзнi закутки мiста, де, згiдно з чутками й неперевiреними даними, бачили великого сiрого кота, що за описом i фото нагадував зниклого. Весь Бориспiль уже був обклеений розксереними оголошеннями з фотографiею Мурика та жалiбним проханням «знайти за винагороду». Валя навiдрiз вiдмовилася вiд пропозицii чоловiка написати «…за розумну винагороду». Дiма вже й сам нерадий був, що втрутився зi своiми порадами у невдячну справу пiдготовки оголошення про зникнення кота, якiй дружина вiддалася цiлковито. Невдячну хоча б тому, що нiхто не мiг повернути iхнього Мурика. Точнiше, знайти його прах теоретично могли, але такий фiнал справи навряд чи потiшив би Валю.

Отож Дiма просто терпляче чекав, поки жiноче серце заспокоiться. Ходив собi на службу, контролював регулярне й вiдповiдальне обнюхування багажу пасажирiв, що вiдлiтали й прибували. Стежив за настроем Шамiля. А коли повертався додому, то потрапляв в атмосферу безмежного горя. Передбачаючи прохання дружини, сам казав: «То я пiду Мурика пошукаю», i перебирався до гаража, де зручнiше облаштував свiй куток мiж задньою стiною будiвлi й старим БМВ. Навiть спiральний нагрiвач собi там поставив, щоб теплiше було.

Там, у гаражi, його й застали Борис i Женя. Спершу вони, як i належить, зайшли до будинку. Валя повiдомила iм, що Дiма подався на пошуки кота. Чолов’яги були тямовитi, тож, вийшовши з подвiр’я, вiдразу рушили до гаража.

– Слухай, це повний абзац! – збуджено почав Борис, коли вони влаштувалися у зручному заплiччi гаража бiля нагрiвача. – Три днi його вдома не було!

– Кого? – спитав Дiма, у чиiх думках головне мiсце посiдав «зниклий» Мурик.

– Та велосипедиста того! – випалив Борис. – Його дружина в iстерицi билася! Я з тiею повiсткою до нього три днi ходив, лише дружину заспокоював. Казав iй, що вiн, може, ховаеться десь, щоб та повiстка його боком обiйшла. А нинi вранцi приходить додому, худий, як дiдько!

– Та вiн i так худий був! – пригадав Дiма.

– А став iще худiший, обличчя – суцiльний тобi Бухенвальд, вилицi стирчать. І знаеш, що вiн iй сказав?! Що вiн на велосипедi до Чернiгова iздив, до племiнника!

– А навiщо? – запитав Дiма.

– І я його те саме спитав: навiщо? А той лише плечима знизав!

– Нi-i, – протягнув Женя, який досi сидiв мовчки. – Вiн потiм щось про брак утоми говорив… Казав, що вiдчув зайву бадьорiсть у тiлi, то й вирiшив рвонути кудись подалi…

– Випити хочете?

Борис хитнув головою заперечливо, а Женя радiсно кивнув.

Дiма поставив на табуретку, що правила за столик, тарiлку з квашеними огiрками i наповнив двi чарки. Але перш нiж випити, поскаржився на дружину, що побиваеться за зниклим котом.

– Мине, – заспокоiв його Боря.

– Коли? Я вже не витримую! Удома така атмосфера, нiби в кожнiй кiмнатi по п’ять мерцiв неоплаканих лежить.

– То знайди схожого кота, – на обличчi Бориса вималювався дуже серйозний вираз. – І вдай, нiби це Мурик! Вiн же звичайний, сiрий був! Таких вулицями сотнi бiгають…

– Їй серце пiдкаже, що не той кiт, – засумнiвався вголос Дiма.

– Серце? Та байки то все! Жiнки самi про себе цi казки вигадують, щоб добрiшими здаватися. А самi… – Женя обiрвав сам себе, схопив чарку i нервово перехилив. Потiм хруснув у ротi огiрком.

– Та годi про котiв! – Борис вирiшив змiнити тему розмови. – Ти лiкаря знайшов якогось?

Його погляд уперся в очi Дiми.

– Якого лiкаря?! Я кота шукаю…

– Зав’язуй зi своiм котом. Пошукай лiкаря. Або аптекаря. Аптекарi на ампулах краще розумiються.

– Ти ось що зроби, – Женя пiдняв вказiвного пальця, щоб привернути до себе увагу. – Вiзьми ампулу й пiди до аптеки. Скажи, що знайшов i не знаеш, що це таке!

– Та це й ти можеш зробити! – вiдповiв на пропозицiю господар гаража. – Чого це я маю по аптеках ходити?

– Справдi, – кивнув Борис, пригладжуючи вуса i уважно дивлячись на Женю. – Займися цим!

– Гаразд, – мить повагавшись, погодився той. – Давайте менi три ампули, i я… пiду, словом.

Дiма видобув з присунутоi до стiни пластиковоi валiзи три ампули. Женя поклав iх до кишенi куртки, кивнув на прощання i вийшов.

Борис i Дiма перезирнулися.

– Вiн що, образився? – спитав Дiма.

Борис мовчки махнув рукою.

– Хлюпни й менi чарочку, – попросив вiн.

Дiма налив.

– Треба було з нами, на трьох, – сказав вiн.

– Я на трьох бiльше не п’ю, – похмуро повiдомив Борис. – Пити на трьох – це друга ознака алкоголiзму.

– А перша?

– Перша? Це пити на самотi…

– Знаеш, менi наплювати, що в цих ампулках – наркотик чи лiки вiд раку. Головне – вигiдно iх продати, —

подiлився пiсля чарки горiлки Борис. – Я б тодi доньку в унiверситет влаштував, на платне навчання. А ти справдi, знайди схожого кота, виваляй його в багнюцi й додому принеси. Скажи, що вiн по кицьках волочився i на себе не схожий… Вона й заспокоiться. Та й не кота iй треба, а дитину!

– Це наша справа! – став на захист дружини Дiма.

– Певно що ваша, – погодився Борис, пiдводячись iз саморобноi дерев’яноi лавочки. – А валiзочка – наша справа. І краще б ii чимшвидше закiнчити!




10

Киiвська область. Макарiвський район

Село Липiвка


Наступний ранок почався в Ірини на п’ятнадцять хвилин ранiше, нiж зазвичай. Вона перенесла миску з замоченою у фарбу хусткою до бойлерноi. Далi повiсила ii на мотузку просто над мискою. Хай фарба скрапуе.

Збиралася у хорошому настроi. Встигла випити чаю з холодним сирником i розчинити кип’яченою водою молочну сумiш для Ясi. Тiльки коли надягла пальто, на мить розгубилася: а на голову що? Їi погляд упав на материну вовняну хустку, чорну з червоними трояндами, куплену колись у циган на фастiвському базарi. Мама тодi три такi придбала, отже, двi хустини ще десь лежать. Ірина пов’язала хустку на голову, взяла торбину i вийшла.

Снiг на порозi заскрипiв пiд ногами.

Маршрутка над’iхала вчасно. Зайнявши свое мiсце, Іра розслабилась i заснула. І замiсть того щоб побачити сон, вона вловила голос, який долинув з незвичноi синюватоi темряви: «Вiр, вiн повернеться! Точно повернеться».

– Хто повернеться? – подумала вона ввi снi.

А голос вiдповiв: «Вiн».

– А хто вiн? – знов перепитала Ірина. А що, коли «вiн» – це Ясин батько? Такий «вiн» був iй геть не потрiбен! От якби якийсь iнший «вiн», який змiг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловiком для неi самоi. Але заледве чи вiн сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертаеться лише той, хто спершу пiшов.

Отак дрiмаючи, iхала Іра в маршрутцi темною дорогою. Попереду ii чекав Киiв, який вивiльнить ii переповненi молоком груди i ще молока попросить.

І знову вивiльнить груди, висмокче все до останньоi краплi й вiдiшле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило iй, Іринi, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в ii грудях не висохне молоко.

– Агов! Приiхали! – протрiскотiв на головою голос водiя Васi. – Гайда, бо запiзнишся.

Дверi iй вiдчинила заспана нянечка у бiлому халатi. Либонь, вона ночувала у цiй приватнiй «молочнiй кухнi».

Іра роздяглася до пояса, сiла до столу. По плечах i руках вiд холоду одразу пробiгли мурашки. Бабуся-нянечка помiтила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потiм пiднесла пластикову чашку-лiечку до лiвого перса. Ввiмкнула помпу, i вона задзижчала, наче дитяча iграшка на батарейках. Вiд чашки-лiйки до пляшки-приймача трубочкою побiгло молоко.

– Лiлiя Петрiвна звiльнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер менi ось з технiкою морочитися! – кивнула вона на насосик.

Щоб розвiятися, Іра пригадала собi свiй сон у маршрутцi. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всiх знайомих чоловiкiв. Виявилося, що не так уже й багато в неi знайомих чоловiкiв. Якщо не брати до уваги дiдкiвсусiдiв зi села, вистачало пальцiв однiеi руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя iй це не вiщуе.

Чашка-лiйка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рiдним, як i плач Ясi.

Добре поснiдавши вiвсянкою, Іра залишила свою торбину на вiшаку в коридорi, а сама вирушила на прогулянку Марiiнським парком.

Наближалася восьма ранку. До зупинки пiд’iжджали автобуси й маршрутки, i з них висипали десятки пристойно i тепло вбраних людей. Нiхто з них не йшов до парку. Всi переходили на iнший бiк вулицi й зникали.

Ірi це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будiвлею парламенту i нiжно-бiрюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вiвсянку iй було так тепло й затишно на морозi? А може, тому, що всi оцi люди тiльки-но йшли на роботу, а в неi перша змiна вже закiнчилась, i настала така довга перерва, якоi у звичайних робiтникiв чи навiть секретарок просто не бувае?

Усмiшка осяяла Ірине личко. Вона поправила на головi материну «циганську» хустину i неквапом рушила алеею.

– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловiчий голос, що здався Ірi знайомим.

Вона обернулася й упiзнала чоловiка з iскорками у ледь розкосих очах. Вiн пiдвозив ii червоним автом, коли маршрутка вiд’iхала ранiше, нiж зазвичай.

– А це не моя, це мамина, – вiдказала Іра.

– Так, – кивнув вiн. – Таку можна носити, коли внуки народилися!

– От мама й носить. Онука в неi е…

Чоловiк був одягнутий в довге шкiряне пальто чорного кольору з високим хутряним комiром. А от хутряноi шапки на його головi не було. Взагалi нiякоi шапки не було.

– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткоi зачiски, наче хотiла знайти симптоми облисiння через ходiння з вiдкритою головою на морозi.

– Нi, не холодно, – спокiйно вiдповiв той. – Мене, до речi, звати Єгор. А вас?

– Іра.

– Ходiмо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловiк.

Іра глянула на нього з пiдозрою.

– Добру каву можна лише з десятоi ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.

Вона кивнула, i Єгор повiв ii вбiк вулицi, до зупинки, куди й далi «причалювали» черговi автобуси й маршрутки.

Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну i хвилин через п’ять, завернувши праворуч за рiг, увiйшли до невеликого гастроному.

– Два по «три в одному», – сказав вiн продавчинi.

Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи бiля вiтрини крамницi з внутрiшнього боку.

– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.

– Треба вмiти порiвнювати, – посмiхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюете?

– Так, – кивнула Ірина. – А ви?

– Я теж. Неподалiк вiд того мiсця, де я вас зустрiв.

– У палацi? – зацiкавилась Ірина.

– Можна сказати, що в палацi, – вiдповiв вiн пiсля короткоi паузи.

Десь зовсiм поруч, майже мiж ними пролунав механiчний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор нiжно торкнувся ii руки, звернув цим доторком ii погляд на себе i дав знак очима, що все гаразд.

– Вже йду, – сказав вiн до когось.

Іра помiтила, що з високого хутряного комiра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закiнчувався маленьким чорним навушничком, завбiльшки з муху, бiля самого вуха. Вона бачила такi штучки по телевiзору, iх зазвичай мали люди, що охороняли президента.

«Вiн зараз пiде геть», – збагнула Іра, i iй просто захотiлося плакати. Не тому, що вiн пiде, а «погана» кава в ii скляночцi ще не допита. Просто вiн, з цiею чорною штучкою у вусi, здався iй людиною, яка досягла здiйснення своеi мрii. Спокiйний, приемний, самовпевнений…

– Ви ж постiйно гуляете в парку, – посмiхнувся Єгор. Вона кивнула, i ii губки приязно вигнулися.

– Я вас знайду. Може, й сьогоднi. З мене тепер смачна кава!

– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.

Єгор усмiхнувся, грайливо моргнув обома очима i вийшов з крамницi.

«Вiн вiд мене вищий майже на цiлу голову!» – зрозумiла Ірина i здивувалася цьому вiдкриттю.

– Гей, дай гривню! – прошепотiв бородатий бомж, який став перед нею у своему облiзлому драповому пальтi й черевиках без шнурiвок. – Менi холодно!

Іра пiрнула рукою в кишеню, вийняла дрiбняки, вiдрахувала гривню й висипала ii в простягнуту долоню бомжа.

– Добре! – сказав той замiсть «дякую» i, озирнувшись, рушив до жiнки у дорогiй дублянцi, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.

Іринi теж стало холодно. Вона допила каву й вирiшила повернутися в тепло ii «молочноi кухнi».

Вхiднi дверi були вiдчиненi, тож Ірина ввiйшла, але ii тут-таки потiснили двое чоловiкiв в однакових синiх куртках, що заносили досередини великий металевий бiдон. Вони пронесли його коридором i, вiдчинивши подвiйнi дверi, якими той коридор закiнчувався, зникли в наступному, набагато розкiшнiшому, де на пiдлозi лежала килимова дорiжка, а на стiнах висiли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвiйнi дверi зiмкнулися синхронно.

– Іринко, на плитцi ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неi нянечка Вiра. – Роздягайся, проходь!

Іра кивнула, не вiдводячи погляду вiд подвiйних дерев’яних дверей.

– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухнi, озираючись на нянечку, що наливала iй до миски вiвсянку.

– Туди клiенти й клiентки заходять з центрального входу. Лiкар-консультант у кабiнетi приймае. Попереднiй лiкар був китаець, а теперiшнiй, кажуть, з Москви приiхав, – прошепотiла лiтня нянечка. – А ми тут з тобою – кухоннi. Нам туди не можна.

Іра кивнула з розумiнням. А тiльки-но взялася до вiвсянки, так iй тепло й затишно стало, що всi питання i поставленi, i замовчанi кудись звiтрiли. Та й слух у неi, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрiшнiм став. І почула вона, як у ротi вiвсянка пережовуеться, як молоко в грудях прибувае, як б’еться серце – гучно i впевнено.




11

Киiв. Вулиця Рейтарська. Помешкання номер 10


А зима й далi була м’якою й ненав’язливою. Снiжок то випаде, то розтане вiд якогось незрозумiлого подиху теплого вiтру, i тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тодi вже ступаеш по нерiвному хiднику обережно, чекаючи нового снiгу, що притрусив би слизьку дорiжку.

Семен поiхав кудись ще досвiта. Обiцяв до п’ятоi повернутися. Веронiка зранку пiшла купити харчi. Витратила годинку на телефонну розмову зi своею знайомою Танечкою. Дiзналася багато про ii нового чоловiка, який був на три роки молодший за Таню, але, за ii словами, вирiзнявся неабияким життевим досвiдом. Що мала Танечка на увазi пiд «життевим досвiдом», Веронiка вирiшила довiдатися пiд час особистоi зустрiчi, про яку вони, зрештою, наприкiнцi телефонноi бесiди й домовились.

А час того дня нiкуди не поспiшав. І снiжок то падав, то зупинявся. Згадавши знiчев’я про користь свiжого повiтря, Веронiка вирiшила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настроi, рушила не до масивного заднього муру Софiiвського заповiдника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрiлецькоi та Ярославового Валу…

Отам вона й стала свiдком сценки, яку анi трагiчною, анi комiчною не назвеш.

Елегантно вбрана жiнка рокiв п’ятдесяти, у песцевiй шубi до п’ят i вишуканих чобiтках в однiй руцi тримала молоток, а в другiй – невеликий вiнок iз соснових гiлок, прикрашений кiлькома штучними трояндами й чорною стрiчкою з написом срiблястими лiтерами. Мiж жiнкою й стiною нарiжноi кав’ярнi стояв хлопчина у джинсах i темнiй куртцi. На вигляд йому було рокiв вiсiмнадцять. Погляд переляканий, вираз обличчя такий самий. Вiн щось говорив до жiнки, хаотично жестикулюючи.

На вродливому обличчi жiнки зi строгими рисами вималювалися подив i гнiв. Веронiка шкiрою вiдчула, що неодмiнно мусить стати поруч з жiнкою й пiдтримати ii, незалежно вiд сутi суперечки.

І варто було Веронiцi пiдiйти ближче, як суть суперечки стала ясна наче лiтнiй день.

– Його тут убили, а цей шмаркач не дае менi вiнок на цвяшок повiсити! – проказала дама у песцевiй шубi просто в обличчя Веронiцi. – Ви уявляете?! Он на Рейтарськiй, бiля кав’ярнi «Дверi» машину пiдiрвали, i там вiнок уже рокiв п’ять висить, нiкому не заважае!

– Це приватна власнiсть, – бурмотiв хлопчина, переводячи погляд з дами з вiнком i молотком на Веронiку й назад.

– А якщо б тут твого батька вбили? – спокiйно запитала Веронiка, прицвяхувавши хлопця до стiни холодним поглядом.

– Та до чого тут мiй батько? – невпевнено заперечив той. – Це ж кав’ярня, а не цвинтар! Сюди пива попити приходять!

– Мiй чоловiк теж до вас ходив! – сказала дама в шубi й пiдiбгала нижню губу, наче виражаючи в такий спосiб зневагу до цього нiкчемного молодика.

– Ідiть до директора й домовляйтеся, я тут нi при чому! Менi сказали прибрати вiнок i все! Я ж тiльки охоронець…

– У мого чоловiка сорок таких охоронцiв, – розсердилася Веронiка. – Я йому скажу…

– Не потрiбно, – спокiйно проказала до Веронiки дама в шубi. – Де твiй директор? – звернулася вона до охоронця.

– Там, – вказав вiн поглядом на кав’ярню.

– Потримайте! – дама простягнула Веронiцi вiнок i молоток.

– Ходiмо! – звелiла вона хлопцевi.

Вони вдвох зайшли до кав’ярнi. А Веронiка лишилася стояти на хiднику, притрушеному снiгом. Вона помiтила цвях, вбитий у стiну будинку. Повiсила на нього вiнок, а молоток прихилила рукiв’ям до стiни унизу. Тепер стояти було зручнiше.

Дама у шубi вийшла хвилин через п’ять. Найперше поправила вiнок, що висiв трохи косо. Пiдняла молоток з хiдника.

– Домовилася, – сказала спокiйним тоном. – На вихiднi буду знiмати, а в буднi його не чiпатимуть…

– Ходiмо до мене, кави поп’емо, – запропонувала Веронiка. – Я тут поруч мешкаю.




12

Аеропорт Бориспiль


Дiмина змiна починалася о дев’ятiй ранку. Нiч минула спокiйно. Пасажири тiеi змiни всi як один виявилися законослухняними, тож скiльки не принюхувався Шамiль, його очi жодного разу не засяяли радiстю. Вантажникiв Бориса й Женi також не було, iхнi змiни не збiглися з Дiминою.

«Воно й краще, – мiркував собi Дiма, зиркаючи на годинник i згадуючи про чорну пластикову валiзку, що лежала в його гаражi. – Викинути б ii до бiса та й забути про все!».

Лишався ще один рейс. Потiм кiнець змiни, й службовий автобус розвезе потомлених нiчних трудiвникiв по домiвках.

– Коваленко! – раптом долинуло з кишеньковоi рацii. – Зайдiть до начальника митницi!

– Йду! – вiдповiв у чорну «мильницю» Дiма й стурбовано глянув на Шамiля.

– Сидiти, – наказав вiвчарцi й вирушив до начальства.

Начальник зустрiв його кивком голови й холодним поглядом. Вiн сидiв за робочим столом i крутив у руках окуляри з ледь затемненими скельцями. Монiтор з клавiатурою були зсунутi на правий край столу, а кiлька папок з паперами – на лiвий.

– Дванадцятого вранцi твоя змiна була?

– Так, – вiдповiв Дiма.

– Якийсь багаж по нашiй лiнii затримувався?

– Здаеться, нi, – Дiма напружився i силкувався втримувати обличчя незворушним, щоб випадково не викликати пiдозри начальства. – Якщо й було щось, то мусить бути задокументоване… – вiн кивнув на комп’ютер.

– Одна валiзочка, – начальник видобув з-пiд папки аркуш паперу з текстом, начепив на нiс окуляри й зачитав: «Чорний пластиковий, фiрми «Смарт-кейс».

Знову зняв окуляри й повернув свiй холодний погляд на кiнолога:

– Пройшов реестрацiю на ранковий рейс до Вiдня, але до аеропорту призначення не долетiв. Пригадуй!

Дiма заперечливо покрутив головою.

– Вилучення багажу тiеi змiни точно не було, – вже твердiше промовив вiн.

– Ясно! Значить, вантажникiв робота! Ну, добре, йди! – видихнув начальник.

У цьому «добре, йди» Дiма вчув загрозу пострiлу в спину.

До багажного вiддiлення тим часом приiхали валiзки з Амстердама. Дiма з Шамiлем обiйшли iх, але й тут усе було чисто.

Уже вийшовши зi службового автобуса, Дiма зупинився бiля кав’ярнi, мiркуючи, чи не посидiти йому тут з пiвгодинки. Додому не хотiлося. Там, на кухонному пiдвiконнi, Валя поставила у рамцi фото Мурика, ще й чорну смужку паперу внизу на кутик приклеiла. Цей траур за Муриком починав дiяти Дiмi на нерви. «Здурiла вона, чи що?» – думав вiн про дружину.

До будинку заходив з осторогою. Але Валi вдома не було. На кухонному столi в маленькiй тарiлцi, прикритiй зверху емальованою мискою, лежали два ще теплi сирники. Чайник на плитцi також був iще теплий.

Дiма розвернув фото на пiдвiконнi котом до вiкна й спокiйно поснiдав. Випив чаю.

Вiн пригадав розмову з начальником, який цiкавився чорною пластиковою валiзкою. Дiма раптом уявив собi несподiваний обшук у його будинку й гаражi. Думки завмерли вiд переляку.

Набрав по мобiльному вантажника Бориса.

– Треба термiново зустрiтися, – сказав йому нервовим тоном.

– Що, лiкаря знайшов? – спитав той.

– Гiрше.

– Можу ввечерi заiхати.

– А ранiше?

– Ранiше нiяк, я ж на роботi.

Розмова не заспокоiла Дiму. Вiн вийняв з тумбочки в коридорi двi господарськi торби. Пiшов з ними до гаража. Переклав у них коробки з ампулами i взявся по порожнiй валiзцi гамселити сокиркою. Думав, розкришиться на дрiбнi шматки, якi можна в пакет i до смiттевого бака. Але пластик «Смарт-кейса» виявився мiцним. Сокирка лишала на нiй то дiрки, то вм’ятини, але бiльшоi шкоди завдати валiзцi була неспроможна. Покинувши цю справу, Дiма повернувся до будинку. Спати йому не хотiлося.

Вiн знову сiв у кухнi. Написав дружинi записку: «Валю! Я пiшов шукати Мурика». Вийняв з рамки фотографiю кота й поклав ii до внутрiшньоi кишенi пiджака.

Морозяне повiтря надворi трохи збадьорило Дiму, але втома з нiчноi змiни лежала на його плечах важким тягарем. Тому й бадьорiсть ця була якоюсь пригнiченою.

Але рiшення було прийнято, i вiдступати Дiма не збирався. Сьогоднi вiн купить на Пташиному ринку у Киевi такого самiсiнького Мурика, за сiрого кота навряд чи хтось проситиме бiльше двадцяти гривень. Купить, привезе i хай Валя шукае «10 вiдмiнностей», як у старих журналах на передостаннiй сторiнцi. Усi сiрi коти однаковi, всi люблять пожерти, тому однаково лежатимуть у кухнi пiд теплою батареею, слiдкуючи закоханими очима за господинею, яка готуе iжу.

У маршрутцi на Киiв було тепло, i радiо «Шансон» спiвало огидним голосом про «тьотю Шуру з Тобольська». Всiвшись у задньому ряду на м’яке сидiння, Дiма задрiмав.




13

Киiв. Вулиця Грушевського. Марiiнський парк


Наступного ранку весь Марiiнський парк був укритий снiговим пухом. Вiн лежав на голих галузках дерев, на алеях, створюючи враження чогось святково-весiльного.

Іра вже пiвгодини милувалася снiговою бiлiстю i бiрюзою невисокого палацу, що проглядав крiзь стовбури дерев. Цей палац своiм нiжним кольором так пасував до ii новоi пуховоi хустини. Вiрнiше, не новоi, а свiжопофарбованоi. Вона була такою легкою, ця хустина, що навiть не вiдчувалася, не тиснула. Зате вiддавала нiжне тепло. Воно стiкало ii русявим волоссям. Стiкало до плечей. Можливо, тому, що вона зав’язувала хустину так, як колись на нiй зав’язувала зовсiм iншу хустину мама, виряджаючи донечку до сiльськоi школи. Та хустина також була сiренька, мишачого кольору. Але чому також? Нi, та була мишачого кольору, ця теж була мишачого кольору. А стала нiжно-смарагдового! Легкi, випорожненi ще годину тому груди майже не вiдволiкали на себе ii увагу. Тож Ірина далi тiшилася пуховiй хустинцi, нiби перефарбована вона стала теплiшою.

А в парку нiкого не було. Лише якийсь дiдок кiлька хвилин вигулював песика, а потiм зник. І Єгора чомусь не було. Вiн же мав з боку палацу прийти. Так гадала Іра, але думки ii того ранку були нерiвнi й неслухнянi. Вночi Яся прокидалася i плакала. Й Іра подiлилася з нею материнським молоком. Зовсiм трiшки. Яся так i заснула знову, не випускаючи пиптика з ротика. Довелося Ірi обережненько пальчиком вiдкрити ротик донечцi i вивiльнити затиснутий пиптик. І в маршрутцi, що iхала темною Житомирською трасою, подрiмати не вдалося. Водiй Вася дiлився своею радiстю з охоронцем киiвськоi будови, що переважно сiдае вiдразу за водiйським сидiнням. У Васi, бачте, щастя. Дружина повернулася. Вiн спочатку влiпив iй ляпаса, а потiм уже розцiлував i сказав, що зла на неi не тримае. Розповiдав про це гордо, але чогось наче не договорював. А Іра не дурна, знала, що вiн хоче охоронцевi сказати: «Я таки кращим виявився за того непитущого зварювальника, якщо вже вона повернулася!».

Іра iхала, заплющивши очi, але вуха заткнути було нiчим. Тож усе почуте змiшалося з ii думками й спогадами про нещодавнiй сон без картинки, зате з голосом. І тепер, коли вона намагалася той голос пригадати, то чула голос водiя Васi. І слова про те, що «вiн повернеться», проказанi в Іринiй уявi голосом Васi, не звучали анi серйозно, анi переконливо. Взагалi не звучали.

«Може, вiн у тому гастрономчику каву п’е?» – подумала Ірина.

Ще раз озирнулася довкола. Нiкого.

Гастрономчик знайшла легко. Пiдiйшла до високого прилавка, за яким ховалася зовсiм молоденька блондинка у червоному жакетику.

– Три в одному, – з пам’ятi проказала Іра.

– «Маккофi» чи «Якобс»?

– «Маккофi».

З гарячою пластмасовою скляночкою в руцi пiдiйшла до вiтрини й взялася розглядати людей, що проходили повз крамницю. І раптом побачила свою начальницю, у якоi отримувала в «молочнiй кухнi» грошi. Злякано вiдсахнулася. Кава вихлюпнулася зi скляночки. Обпекла пальцi.

«Все-таки чужа я тут, – подумала Іра. – Нiкому не потрiбна. Тiльки молоко мое якийсь малюк п’е… Побачити б його!..»

Ірина до нього не вiдчувала нiчого. Нi приязнi, нi гнiву. Була сама лише цiкавiсть. Хотiлося довiдатися, хлопчик це чи дiвчинка, i ще, можливо, iм’я. Щоб могла вона, Ірина, хоча б подумки сказати своiй Ясi: «Вибач, Ясечко, але це молоко Танечцi чи Мишковi важливiше!».

– Ага, ось ви де! – пролунав за спиною знайомий баритон.

Обернулася. Посмiхнулася Єгоровi.

Той глянув на годинник.

– Допивайте! Через п’ять хвилин можна буде доброi кави випити!

Ледве приховуючи радiсть, Ірина вихилила свое «Маккофi» одним ковтком i глянула на Єгора знизу вгору, як старанний пiонер, що цiлковито довiряе своему вожатому.

Добру каву, як виявилося, варили за два кроки вiд уже знайомого Іринi гастрономчика.

У кав’ярнi було тепло i затишно. Єдиною незручнiстю для Ірини стало те, що пальто i хустку потрiбно було зняти. Вона отак i завмерла мiж столиком i вiшаком, на який Єгор уже прилаштував свое довге шкiряне пальто.

– Та сiдайте так, аби вам було зручно! – сказав вiн, помiтивши збентеження дiвчини.

Вона глянула на нього з вдячнiстю. Розстебнула пальто, попустила хустину, а потiм зсунула ii назад так, що вона лягла iй на плечi й перетворилася на нiжно-смарагдову шаль.

– Де ви знайшли таку красу? – спитав Єгор.

Ірина всмiхнулася. Розповiдати про те, що будь-яку рiч можна перефарбувати й носити, наче нову, iй не хотiлося. Особливо йому, який сидiв у дорогому темному костюмi з бордовим галстуком на бiлiй сорочцi.

Пiдiйшла дiвчина у бiлому фартушку.

– Два «американо» i… – Єгор обернувся до Ірини, – коньячок?

– Менi не можна.

– Тодi тiстечка! – Єгор знову глянув на молоденьку офiцiантку. – Якi у вас сьогоднi найсвiжiшi?

– У нас усi свiжi! Вiзьмiть «Тiрамiсу»!

– Гаразд. Два!

Дiвчина вiдiйшла.

– То ви зовсiм не п’ете? – у голосi Єгора вчувався трохи образливий для Ірини подив.

Вона глянула в його карi очi. Заперечливо похитала головою.

– Моiй доньцi три мiсяцi, – сказала Іра. – Вона в мене ще немовля.

– Доньцi три мiсяцi i ви щодня на роботу iздите?! А з нею хто? Чоловiк?

– З нею мама, – радiсть вiд зустрiчi покинула Ірину. Їй менше за все хотiлося розповiдати цьому красивому чоловiковi про себе. Адже розповiдати про себе – це перелiчувати своi проблеми. Майже жалiтися! А чужi проблеми вiдштовхують. Ірина по собi це знае. Щойно хто-небудь малознайомий починав дiлитися з нею своiми проблемами, як хотiлося заткнути вуха пальчиками й вiдiйти вбiк. Ось i вiн, мабуть, наслухаеться зараз ii проблем i його погляд потьмянiе. Нi, не буде вона його «вантажити».

– А чоловiка нема, – трохи веселiше додала Ірина. – Вигнала я його. Та вiн же й чоловiком менi не був!

– І живете там, у Липiвцi? – знову спитав Єгор.

Вона кивнула.

– А звiдки у вас така мiська вимова?! – щиро здивувався Єгор. – Я ж також народився у тих краях, за Кодрою. Але вирiс тут, у Киевi.

– Я вчилась у Киевi. Та й телевiзор любила подивитись! – зiзналась Ірина з усмiшкою. – Мама менi з дитинства товкмачила: повторюй усе вголос за телевiзором, будеш красиво говорити! У нас же, самi знаете, як балакають. А мамi й телевiзор не допомiг.

– А працюете ким? – не вгавав Єгор.

Погляд Ірини зупинився раптом на його чорнiй слухавцi. Вона прослiдкувала очима за дротиком, який губився пiд комiром пiджака. Розсмiялася.

– Що, таемна у вас робота? – всмiхнувся Єгор.

– Це у вас таемна, – розслабилася, адже розмова вiддалялася вiд ii проблем. – Я – годувальниця.

Єгор саме пiдняв над своiм горнятком фарфоровий дзбаночок з гарячим молоком. Завмер на мить.

– Так, – видихнув не без подиву. – Рiдкiсна у вас професiя!

– Закiнчиться молоко, буду iншу роботу шукати, – легко вимовила Ірина.

– Вам? – Єгор пiднiс дзбаночок з молоком до ii фiлiжанки.

Ірина кивнула.

«Тiрамiсу» танув у ротi. У кав’ярнi зазвучав негучний джаз. Єгор пив каву, маленькою ложечкою брав шматочки соковитого тiстечка й клав iх до рота. І задумливо дивився на Ірину.

– Вам не обов’язково бути такою вiдкритою i щирою, – сказав вiн раптом стурбовано. – Ви так легко про себе розповiдаете!

Ірина знизала плечиками. Їй було гаряче в пальтi, але ж не знiмати його зараз. Тим бiльше, що у неi там, пiд пальтом, геть безлика салатова кофтинка поверх рожевоi блузки i довга вовняна спiдниця, якiй уже рокiв п’ять i жодне перефарбовування iй нового життя не подаруе.

– П’ятий, ти де? – прошипiв механiчний голос з боку слухавки.

– Бiля Будинку офiцерiв, – вiдповiв Єгор.

– Тут одна вагiтна в чорному пальтi крутиться бiля оглядового майданчика. Може, та, що позавчора вбитися хотiла?

– Зрозумiв, – сказав Єгор. – Постеж! Я швидко!

– Вам треба йти? – спитала Ірина.

– Нi. Хочете ще кави?

Ірина не хотiла.

– Знаете, Іро, – Єгор нахилився над столом i перейшов на жартiвливо-змовницький шепiт. – У мене дiйсно таемна робота. Про своi таемницi я, звiсно, розповiдати не можу, ось чужi можу взнати! Можу й про вас взнати, якщо захочу.

– Таемницi? – перепитала Іра.

– Ну, хто, з ким, чому? Ви газетку «Бульвар» читаете?

– Читаю, – зiзналась Ірина. – А ви будь-якi таемницi можете взнати?

– Будь-якi, крiм державних.

Іра замислилась. Подивилась уважно в очi Єгора. Його карi очi були серйознiшi, нiж вуста. На вустах застигла жартiвлива посмiшка.

– Знаете, я б хотiла взнати…

Єгор нахилився ще ближче до Ірини, ледь свою фiлiжанку лiктем не перекинув.

– Я ж не знаю, кого своiм молоком годую. У мене його зцiджують. А потiм, мабуть, отiй мамусi чи няньцi передають. З гiгiеною тут строго: що два тижнi медогляд, усi аналiзи… Навiть отi най-най!.. Вибачте за подробицi. А хотiлося б знати про малого. Ну, того, якого моiм молоком вигодовують…

Єгор широко всмiхнувся.

– Гаразд, – сказав. – Ходiмо, покажете, де та ваша молочна кухня!

Вiн бадьоро встав. Одягнувся. Обое вийшли з тепла на морозець, i повела Ірина Єгора показати тi дверi, за якими у неi iнколи двiчi, а iнколи тричi на день молоко забирають. Пальто застiбала на ходу, i хустку свою нiжно-смарагдову на ходу поправляла.

Над Печерськом яскраво свiтило зимове сонце, i пiд його промiнням ранковий снiговий пух осiдав, важчав i прилипав до вчорашнього снiгу, що вже затверднув i перетворився на хрустку шкоринку.




14

Киiв. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10


Дарiя Іванiвна вдома у Веронiки розслабилася, iй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловiкомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що ii приготувала Веронiка. Порозпитувала господиню про ii сiмейнi справи.

Веронiка була налаштована на вiдвертiсть, але не свою. Про Семена сказала лише кiлька слiв, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовiрливо насупилася, але тiльки на мить. А далi продовжила про себе й про свого.

– Мiй теж був чудовим i незвичайним, – ii темнi очi сяйнули душевним теплом. – Часом телефонуе i радiсним голосом: «Зараз прибiжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тiльки для нього вдавалася. Коли собi чи подрузi заварювала – завжди гiрше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарiя Іванiвна пробiглася поглядом по двох бiлих iталiйських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так i лишили старi, ребристi, з чавуну. Лише пофарбували iх. У нас прохолоднiше. Ви знаете, що холод допомагае продовжити молодiсть?

Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодiсть.

– Дiтей у вас нема? – запитала знову.

І тут вчасно рипнули вхiднi дверi. Веронiка зiрвалася з мiсця. Визирнула в коридор. Побачила чоловiка.

– Сеню, в нас гостя.

Дарiя Іванiвна вiдразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловiка Веронiки.

– Я там, на столику, вiзитiвку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, i ваш телефончик дайте!

Веронiка швиденько записала iй обидва своi номери – i домашнiй, i мобiльний. На прощання отримала вiд гостi ще одну приязну посмiшку. Зайшла слiдом за Семеном до кухнi.

– Ти чого такий похмурий? – запитала вона.

Семен був радше стомленим, нiж похмурим. Вiн уже встиг налити собi чарочку коньяку.

– Переодягнися, – попросила Веронiка, оглядаючи його не надто свiжий светр i потертi джинси. – Я виперу!..

– Хто це був? – поцiкавився Семен.

– Дружина аптекаря, якого вбили. Пам’ятаеш, коли ти пiд ранок прийшов… – вона раптом обiрвала себе.

Семена пересмикнуло, наче вiд раптового переляку. Вiн випив коньяк, налив ще.

– Налий i менi, – попросила дружина.

Семен здивувався. У його поглядi прокинулися людянiсть i доброта. Вiн вийняв ще одну чарку, наповнив ii i подав Веронiцi.

– Я з нею випадково познайомилася, – розповiла вона Семеновi, пригубивши коньяк. – Просто вийшла на рiг, а там жiнка з хлопчиною свариться. Дивлюсь, а в неi у руках маленький траурний вiнок i молоток. Виявляеться, вона у стiну цвях вбила, ну, там, де вiн загинув, а охоронець кав’ярнi не дае iй вiнка повiсити. Каже, що буде клiентiв вiдлякувати…

– І що?

– Вона до власника пiшла. І домовилася, що в робочi днi вiнок висить, а на вихiднi вона його знiмае…

– Гм-м, – видихнув Семен. – А в нас НП! Охороняли бiзнес-пiкнiк Геннадiя Іллiча, а поряд якiсь мудаки полювали, теж, мабуть, депутати. Я послав своiх людей, щоб вони мисливцiв вiд пiкнiка «вiдсунули», а тi чи то випадково, чи навмисно одного з моiх у ногу дробом поранили. Вiдвезли пораненого в районну лiкарню, а тi здуру мiлiцiю викликали. Тепер мiлiцiя буде нерви псувати… Доведеться Геннадiя Іллiча просити, щоби втрутився, бо iнакше у спокоi не залишать.

Розмова Веронiки з чоловiком якоюсь несподiвано теплою вийшла. Семен навiть заспокоiти себе дозволив. І переодягнувся у все чисте, хоча нiкуди йти поки що не збирався.

За вiкном наливався свинцевим морозом раннiй зимовий вечiр. По краях шибки поблискували вiзерунки.

Веронiцi захотiлося ще чарку коньяка i на додачу ковток свiжого морозяного повiтря. Вона вiдчинила кватирку, зачекала, поки холод з вулицi не торкнувся ii щiк, i випила коньяк одним духом.




15

Киiв. Куренiвка. Пташиний ринок


За неповну годину прогулянок Пташиним ринком Дiма ледве дуба не врiзав. Котячий товар був представлений лише кошенятами, до того ж переважно благородних i дорогих пород. Продавала одна бабуся двох дорослих сiамських кiшок, але, вочевидь, почала вона iх продавати тодi, коли обидвi теж були ще кошенятами. І обличчя, i руки староi були рясно поцяцькованi слiдами котячих кiгтiв.

Дiмi бiльше сподобалася пара вгодованих папужок у красивiй просторiй клiтцi. Хвилин п’ять вiн стояв, спостерiгаючи за розумними птахами. А потiм повернувся до головного завдання. Пройшов уздовж трамвайноi колii вже за огорожею ринку. Там, як йому повiдомила стара з сiамками, бомжi за три гривнi всяку приблудну сiрiсть продають. Почувши слова «приблудна сiрiсть», Дiма миттево уявив собi Мурика. Але того дня бомжiв з дешевими котами за парканом ринку щось видно не було. І опинився врештi-решт остаточно промерзлий Дiма знову перед жiнкою у теплому сiльському кожусi i грубих чоботях, бiля нiг якоi на асфальтi в плетеному кошику пiд шматком пледу грiлися сiрi кошенята по дванадцять гривень за штуку.

– Менi потрiбен великий сiрий, – зiтхнувши, сказав Дiма.

– Наскiльки великий? – поцiкавилася добре утеплена жiнка.

Дiма показав руками приблизний розмiр Мурика. Потiм пояснив, у чому його проблема. Про жiнчине горе розповiв, про свiтлину кота в рамцi з траурним чорним кутиком.

– Ой, у мене самоi, коли Салфеточка пiд авто потрапила, мiкроiнфаркт був! – сплеснула руками жiнка. – Вашiй дружинi з чоловiком пощастило! А мене мiй три тижнi пiдряд дурепою називав!

Дiма похвалу на свою адресу «з’iв» iз задоволенням. Хотiв для продовження дiалогу посварити чоловiка продавчинi кошенят, але вчасно спинився. Бо помiтив, як в очах жiнки сяйнула думка.

– Є в мене один сiрий кiт на примiтi, нiчий. Я його пiдгодовую, я ж на першому поверсi живу, – почала вона, привiтно всмiхаючись. – А вашого ж як звали?

– У нього двi клички було. Для дружини – Мурик, а для мене – Мурло… Але головне, щоб на Мурика вiдгукувався.

– Та вони за рибу з ковбасою на що завгодно вiдгукуватися будуть! Приiжджайте через тиждень. Я його одомашню i до новоi клички привчу.

– А скiльки буде коштувати? – обережно спитав Дiма.

– Ну, скiльки не шкода, плюс на ковбасу i взагалi на харч… Гривень з п’ятдесят…

Дiма кивнув. Узяв у жiнки номер телефону, бо не пам’ятав, якi там у нього змiни наступного тижня, i рушив жвавенькою ходою до кав’ярнi-«розливайки», що ii запримiтив дорогою до Пташиного ринку. Тепер можна було не просто зiгрiтися чарчиною горiлки, а вiдзначити майбутне повернення додому «блудного Мурика».




16

Киiвська область. Макарiвський район

Село Липiвка


Яся заплакала близько другоi ночi. За вiкном було тихо, як у глибокiй пивницi, де навiть мишi не водяться. Ірина опустила ноги з лiжка на дерев’яну пiдлогу, гарячими долоньками розгладила обличчя, розплющила очi. Взяла на руки Ясю, пiднесла ротиком до лiвого перса, i в домi знов запанувала тиша. Спати вiдхотiлося. Вiд дерев’яноi пiдлоги до нiг перейшов бадьорий холодок.

Ірина згадала про Єгора. Оце кавалер! Сильний, високий, галантний. І в одязi мае смак. Он як тодi, у машинi, вiн одразу зауважив iй про хустину! Пересiчний чоловiк нiчого не сказав би. Пересiчному байдуже, що на жiнцi, тим бiльше на незнайомцi. А вiн сказав! І не через те, що вона йому тодi сподобалась. Як таке опудало, закутане в сiру хустину, може комусь сподобатись? Та вона, зрештою, сама вирiшила вдягатись, як опудало. Щоб спокiйнiше було вечорами вiд маршрутки додому йти. Щоб жоден з вiчно пiдхмелених мiсцевих чолов’яг на неi уваги не звернув. Тому що Боже збав вiд iхньоi уваги, iхнього вiчного перегару i грубих рук. Це ранiше iй здавалося, що треба завжди за собою слiдкувати, i життя до тебе буде добрiшим. Дослiдкувалася, дофарбувалась! Затягнув ii до себе в хату Михайло Якович, ii перший учитель. Сказав, що старi свiтлини покаже. А закiнчилося все вином, шоколадом i диваном, над яким на стiнi висiв гобелен з витрiшкуватою зеленою русалкою. От тобi й уся романтика!

Яся знову заснула, затиснувши пиптик у ротi. Ірина пальчиком ротик розкрила, пиптик вивiльнила, але донечку далi тримала на руках. Лише сильнiше притиснула ii до свого тiла.

Знов про першого вчителя згадала. Нiчого вiн ii так i не навчив. Тiльки «домашне завдання» на багато рокiв уперед влаштував – Ясю. Але Ірина про це не шкодувала.

Згадала, як вона Михайловi Яковичу повiдомила про свою вагiтнiсть. Як вiн зблiд одразу! Як за серце схопився!

А потiм, десь через тиждень, новина: хату продав i з села кудись виiхав.

Втеча першого вчителя Ірину дуже збентежила. Вона просто повiрити не могла, що сiльський чолов’яга, дарма що вчитель, може отак швидко самоорганiзуватися, спродати житло i вирушити в невiдомому напрямку. А в його спорожнiлу хату одразу пiсля вiд’iзду господаря вселилася циганська сiм’я: чоловiк, жiнка i трiйко дiтей. Чоловiка невдовзi посадили за продаж наркотикiв. Через мiсяць i матiр-циганку мiлiцiя з наркотиками взяла, але небавом вiдпустила. До колишньоi вчительськоi хати почали вечорами сiльськi молодики навiдуватися, i iм циганчата виносили пакетики з травою для курiння. Тривало це три-чотири тижнi, а потiм якось пiд ранок хату пiдпалили. Згорiла дотла. Циганка з дiтьми встигла вискочити, лише волосся обсмалила. Ірина, вже з животиком i ранковою нудотою, ходила глянути на попелище. Розгледiла навiть згорiлий диван, на якому зародилося Ясине життя. Пошукала поглядом гобелен з витрiшкуватою русалкою, та дарма – шмаття горить швидше за дерево. Бiльше вона про першого вчителя не згадувала. До цiеi ночi. А тепер чого згадала? Замислилась Ірина, та у вiдповiдь лише знизала голими плечиками. Їй подобалась ця безгучна нiчна розмова з собою. Подобалась тиша i в домi, i за вiкном. Може, прохолодно було трiшки, зате Яся, закутана в ковдрочку, дiлилася своiм теплом з мамою.

А думки повернулися до Єгора. Згадала вона кав’ярню з вiшаками. Згадала, як незручно було сидiти за столиком у пальтi. Придбати б щось модне. Але на якi грошi? За молоко iй платили по шiстдесят гривень на день. Мiнус двадцять одна гривня за дорогу. Лишаеться тридцять дев’ять. Мiнус iжа та рiзнi дрiбнички для Ясi. Лишаеться нуль. Дiрка вiд бублика.

Увечерi пiсля серiалу показували новини. У Донбасi страйкують шахтарi. Вимагають виплатити заборговану зарплатню. В Англii стюардеси домагаються пiдвищення оплати працi. Все у свiтi крутиться довкола зарплатнi, довкола грошей! А що, коли iй, Іринi, попрохати у начальницi пiдвищення оплати? Останнiм часом усе ж подорожчало. Он кiлограм гречки вже коштуе на п’ятдесят копiйок дорожче, а дитяча сумiш «Малюк» – на сорок! А скiльки ж попросити? Та хоча б сiмдесят гривень на день, а краще сiмдесят п’ять!

Чомусь бажане в Ірининих думках одразу ж стало дiйсним. Вона перерахувала свiй бюджет уже за новоi закупiвельноi цiни на ii молоко, i вийшло у неi, що вже буквально за три тижнi вона, не вiдчуваючи жодного внутрiшнього дискомфорту, зможе пальто у тiй кав’ярнi повiсити на вiшак.

І все-таки в ii кiмнатi гаряче не було. Пiрнула пiд важку ватяну ковдру. Ясю поклала поруч. І заснула миттю.




17

Киiв. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10


Якась дивна сила пiдiрвала Семена о першiй ночi. Одягла i взула. Вивела на хрустку снiгову шкоринку, що вкривала вулицю. Вiн вийшов на рiг трьох кав’ярень. Зупинився перед траурним вiночком, що висiв на цвяшку. Хвилину постояв, оглядаючи вiночок дещо знервовано, але допитливо. Далi перетнув Ярославiв Вал i, дiйшовши до повороту на вулицю Івана Франка, рушив нею вниз. Крокував обережно й акуратно, намагаючись не послизнутися. Але, зробивши зо двадцять крокiв, не втримався на ногах i з усiеi сили гримнувся, вдарившись стегном об вкриту ожеледдю сходинку. Присiв на мить, розтираючи рукою крiзь джинси забите мiсце. І рушив далi, вже тримаючись залiзного паркана-поруччя.

А вранцi, коли Семен прокинувся i ходив у трусах по кiмнатi, Веронiка помiтила у нього на стегнi величезний синець.

– Де це ти так? – спитала вона, вказуючи поглядом на забите мiсце й гарячково намагаючись збагнути, що з пережитого уночi було сном, а що явою.

Семен зупинився. Здивовано глипнув на синець.

– Не знаю, – вiдповiв вiн. – Може, в кухнi, об рiг столу?

Телефонний дзвiнок перервав iхню розмову. Слухавку взяла Веронiка.

– Нiко, – продзеленчав голос Дарii. – У мене до вас прохання. Менi потрiбно до перукарнi, а я вчора ввечерi не встигла вiночка зняти. Ви ж там живете поруч? Знiмiть, будь ласка!

– І куди його? – спитала Веронiка.

– Хай поки що у вас полежить, а потiм у понедiлок вранцi його заберу!

Веронiка пiшла. Лишившись на самотi, Семен довго розглядав свiй синець на стегнi. В цiлому тiлi вiдчувалася втома й розбитiсть. Чомусь хотiлося спати, але через годину за ним мало заiхати авто. Декiлька депутатiв вирiшили влаштувати собi суботню прогулянку на лижах з пiкнiком на завершення. Багаття, шашлики й повстромлюванi в снiг лижнi палицi – вже знайома, не раз бачена картина постала в Семеновiй уявi. Головне – самому одягтися теплiше. Але спершу – кави, мiцноi кави! Інакше ранок усерединi Семена не настане.




18

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня


– Бачили його, – втiшив дружину Дiма, обтрушуючи мiтелкою снiг, що поналипав на важкi форменi черевики. – На околицi мiста, бiля баптистськоi церкви.

Вийняв свiтлину з кишенi пiджака. Простягнув дружинi.

– Встав назад. Невдовзi доведеться чорну смужку вiдклеювати!

Дiмi здалося, що на Валиному обличчi промайнула усмiшка. Вiн i сам посмiхнувся, але з iншоi причини. Подумав: як же легко все-таки жiнкам брехати! Вони наче самi цього й чекають.

Близько сьомоi, коли за вiкном падав снiг, а по ICTV передавали прогноз погоди, у дверi гримнули кулаком. Прийшов Борис. Довелося Дiмi одягатися.

Вони зайшли до гаража. Дiма ввiмкнув свiтло i вставив у розетку штепсель «електрокозла». Вони повсiдались, i Дiма розповiв вантажниковi про свою коротку розмову з начальником.

– Так, – видихнув Борис. – Може, вони й знають, що там усерединi… Але коли б щось серйозне, то шукали б гучнiше, з галасом!..

Дiма кивнув. Тепер i йому здалося, що питання начальника було не таким уже й серйозним. Ну, запитав про валiзку. А потiм: «Добре, йди!» Хiба це пошуки?

– Знаеш, – Борис пiдвiв очi на Дiму. – Давай-но я цю валiзку викину бiля аеропорту, пiд огорожею. Поблизу VIP-iвського термiналу. Якщо захочуть шукати, нехай там i шукають.

Думка здалася Дiмi слушною, i вiн вийняв двi чарки та пляшку кропив’яного самогону.

Перехиливши чарку, Дiма запропонував побратимовiкрадiевi просто роздiлити товар на три частини, i хай кожен про свою частину сам турбуеться.

Вантажник мiркував хвилини три.

– Я вже одного разу вдав з себе дурника, – сказав вiн. – Прийшов у Киевi до аптеки на Володимирськiй, ампулу захопив. Попрохав чолов’ягу в халатi глянути, проти чого вона. Сказав, буцiмто лiки вiд раку, на базарi з рук придбав…

– Ну? – зацiкавився Дiма.

– Що ну? – зненацька розсердився Борис. – Нiчого! Вiн iй горлечко скрутив. Довго принюхувався, на скельце крапнув, глянув на свiтло i знизав плечима. Сказав, що це бiльше схоже на якесь склоподiбне тiло, нiж на лiки вiд раку.

Дiма хмикнув.

– То що, будемо дiлити? – спитав знову.

Борис махнув рукою. Мовляв, хрiн з тобою, згоден.

Дiма вийняв двi торби, газету «Демократична Украiна» розстелив на пiдлозi, i вони роздiлили коробочки з ампулами на трьох. Лишалася одна зайва, i Дiма ii вiддав Борисовi.

– Я в тебе торбу позичу, – сказав Борис.

Виходив вiн з гаража з торбою, в якiй лежали двi долi ампул, його та Женина, i з покоцаною валiзкою. Дiма зачинив за Борисом дверi гаража, а сам залишився усерединi. Його затишний куточок вже прогрiвся вiд розжареноi спiралi, намотаноi на шматок азбестовоi труби. Шкода було Дiмi це тепло марнувати, тож вiн налив собi ще чарку самогону. Випив. Опустив погляд на пiдлогу, де на газетi лежала його частина пачечок з ампулами. «І що з ними робити?» – подумав вiн. Але голова не хотiла шукати вiдповiдi на це питання. Дiма раптом згадав, що завтра вранцi треба на змiну. А це означае: час поспати. І спатиме вiн цiеi ночi спокiйно й мiцно, бо в його гаражi нема вже чорноi пластиковоi валiзки, й ампул чужих немае, а отже, не будуть його бiльше турбувати вантажники Женя й Борис. А що зi своею частиною ампул робити, вiн ще вирiшить.

Дiма повернувся додому. Влiгся пiд ковдру й задрiмав. Одразу й заснув би, якби Валi не заманулося розважити його пестощами, дякуючи за пошуки Мурика. Дiма знехотя прийняв Валинi любощi. Прийняв i одразу ж заснув. І вона заснула вiдразу, нi крихти не ображаючись на чоловiка, що той так швидко втомлюеться. Вiн завше такий був. Та й вона така сама, чого вже там!




19

Киiв. Вулиця Грушевського


Маршрутка вмить заколисала Ірину. Гуркiт двигуна вривався в ii дрiмоту, але нiскiлечки не заважав. Водiй Вася провадив свою «газель» мовчки. Зимова дорога була, вочевидь, бiльш заснiженою, нiж зазвичай. Ірина у пiвснi кiлька разiв вiдчула тiлом, що маршрутка iде не прямо, а петляе з боку в бiк.

Ірина прокинулася, визирнула зi шкаралупи своеi дрiмоти, коли «газель» уже, здавалося, от-от мала загальмувати бiля метро. Але некваплива маршрутка лише дряпалася на останнiй пагорб, з якого цiле мiсто – як на долонi. Воно ii остаточно й розбудило, це мiсто. Спочатку всюди темрява нiчна, i попереду, i збоку. А потiм виринае перед тобою заграва мiських вогнiв, i хоча до них ще неблизько, кiлометрiв з десять, а серце вже пришвидшуе свое цок-цок, за яким можна лише стан душi звiрити, проте аж нiяк не час.

Звiсно, все це обман. Уся ця iлюмiнацiя. Просто реклама мiського життя. Адже свiтло горить, а мiсто спить. Воно просто прикидаеться вiчно бадьорим. От село – чесне, але бiдне. Якщо село спить, то анi тобi вогника!

Вже пiдходячи до сiроi «сталiнськоi» будiвлi, до пiд’iзду, над яким висiла табличка з номерами помешкань «25—37», – Ірина згадала своi нiчнi роздуми. Поправила пухову хустину. Вдихнула морозяне повiтря i зайшла досередини.

Нянечка Вiра зустрiла ii гостинно. Змусила ii спершу випити в кухнi горнятко чаю, i тiльки тодi вiдвела до кабiнету, де повiтря, нагрiте кварцовою лампою, мовби саме пропонувало роздягтися.

Звiльнивши перса вiд молока, Ірина з’iла двi миски пiдсолодженоi вiвсянки i випила ще чаю. А далi вийшла надвiр, аби молоко для «другоi змiни» нагуляти. Вже одягнута, зупинилась у дверях i озирнулася на нянечку Вiру.

– А коли начальниця приходить? – запитала у неi.

– Неллi Ігорiвна? В годинцi десятiй ii привозять. Якщо змерзнеш, повертайся ранiше, у мене варення малинове е!

На ранковому снiгу вже протоптали стежини. Одна з них бiгла вiд пiд’iзду прямiсiнько до переходу через дорогу. На тому боцi, щоправда, стежина добiгала лише до зупинки i там перетворювалася на велику темну витоптану пляму.

Ірина пройшла парком до оглядового майданчика. Зупинилася бiля поруччя. Хотiла роздивитися мiсто на тому березi, але побачила лише, як звiдти наближаеться хурделиця. Навiть не хурделиця, а густий снiгопад. Спершу вiн змив своею бiлиною будинки й половину мосту Метро. Далi й мiст розчинився у снiгу, зник i сам Днiпро. А ще хвилин через п’ять бiлий снiг посипав просто на Ірину, на ii хустку, на пальто. Вона пiдставила небовi долоньку й побачила, як на неi опустився цiлий рiй снiжинок i почав танути.

Озирнулася довкола – нi Марiiнського палацу не видно, нi дерев. Казка та й годi! Якби лише Яся трiшки старшою була. От здивувалася б цiй красi!

Вiтер посилився, почав колоти холодом щоки. Іра вирiшила повернутися до «молочноi кухнi». Згадала про малинове варення.

– У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловiк, що виринув iз заметiлi в довгому чорному пальтi. Вiн вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусi чорнiла така сама маленька слухавка, як у Єгора.

– Все добре, – вiдповiла Ірина i всмiхнулася йому.

Чоловiк одразу щез. Ступив назад, за бiлу непрозору снiгову стiну.

– Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Вiра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся i на кухню!

Ірина струсила снiг з хустини. Акуратненько ii повiсила. Пальто примостила на iнший рiжок дерев’яноi стiйки-вiшака. Глянула на подвiйнi дверi в кiнцi широкого коридору. Пiдiйшла, слухаючи стукiт грубуватих обцасiв своiх чобiткiв. Повернулася до вiшака. Далi вийняла з торбинки капцi й перевзулася. І знову до подвiйних дверей. Вiдхилила iх трiшки, зазирнула в шпаринку. Побачила жiнку рокiв п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках i чоловiка в костюмi з потрiйним пiдборiддям. На лацканi пiджака – депутатський значок.

За спиною грюкнули вхiднi дверi. Ірина озирнулася. Двое чоловiкiв у зелених комбiнезонах занесли великий молочний бiдон. Поставили його пiд стiною i вийшли, мабуть, по наступний. Зазвичай за один раз вони привозили три бiдони.

Чай з малиновим варенням пiдняв Іринi настрiй, зiгрiв. У нянечки Вiри у кишенi бiлого халата задзвонив мобiльний. Вона метушливо видобула його, натиснула кнопку, пiднесла до вуха.

– Так, Неллi Ігорiвно, привезли! О, лишенько, як же це? Гаразд. І Іринка тут, ми вдвох впораемося.

Сховавши телефон, нянечка Вiра стурбовано озирнулася на вiдчиненi дверi, через якi було видно три молочнi бiдони, що стояли в коридорi.

– Охоронцiв начальницi хтось побив, – подiлилася новиною старенька. – До лiкарнi потрапили обидва. Тепер нiкому цi бiдони до процедурноi носити. Допоможеш менi?

– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiла Іра.

Вони швидко допили чай.

– Вiзьми, одягни! – нянечка подала Іринi чистенький бiлий халат. – Без цього туди нiяк не можна.

Вiра глянула на себе у маленьке люстерко, що висiло в кухнi над мийкою. У халатi вона була схожа на медсестру.

Взялись вони удвох за ручки бiдона. Пiдняли його трiшки, й Іринi мало не пiдкосилися ноги. Такого тягаря в життi ще не доводилося двигати.

– А ми потрошки, ривочками, – сказала нянечка, помiтивши на Ірининому обличчi розгубленiсть.

Разiв зо двадцять вони пiднiмали й опускали бiдон, поки дотягли його до подвiйних дверей. Вiра явно зморилася, проте не скаржилась. В Ірини заболiли руки й плечi.

– Треба зробити, начальниця попросила, – проказала сумно старенька нянечка. Вiдчинила половинку подвiйних дверей. Взяли вони знову за вуха бiдон, поставили по той бiк дверей. Потiм дiсталися третiх дверей лiворуч. Занесли всередину. Там, у кiмнатi, повнiстю облицьованiй блакитною плиткою, стояла особлива медична ванна. На ii зовнiшньому боцi – пульт керування. Кнопочки, перемикачi, лампочки якiсь. Таких ванн Ірина ще нiколи не бачила. Навiть по телевiзору. У кутку на вiшаку висiли чистенькi бiлi махровi халати. На пiдлозi пiд вiшаком – кiлька пар однакових капцiв.

– Ну, Ірочко, треба напружитися, – стомлено видихнула старенька. – Треба молоко туди, у ванну, вилити.

– Ми не зможемо, – злякалась Ірина, в якоi вже й живiт заболiв.

– Як це не зможемо?! Поглянь на мене, менi вже шiстдесят сiм! А я не скаржуся!

Вiра вiдкинула накривку бiдона. Схопила обома руками за вухо, Ірина за друге.

– Це неважко, – знову заговорила старенька. – Головне – нахилити його правильно, щоб не розлити…

З третьоi спроби iм вдалося вилити молоко з бiдона у ванну. Порожнiй бiдон, хоч i сам нелегкий, тепер здався Іринi пiр’iнкою, коли вони його заносили на свою половину коридору.

– А навiщо туди молоко виливати? – запитала Іра, коли вони зупинилися бiля другого бiдона.

– Це козяче, – недбало вiдповiла Вiра. – Для процедури.

Наступнi два бiдони вони не змогли вилити до ванни без сторонньоi допомоги. Добре, що лiкар iз сусiднього кабiнету вiдгукнувся на прохання нянечки Вiри. Вiн iще на годинник глянув, коли останнiй бiдон у ванну виливали. Незадоволено похитав головою. «Цiле щастя, що Геннадiй Іллiч завжди запiзнюеться», —сказав вiн.

Наступне горнятко чаю тремтiло в руцi Ірини, наче живе. Все в Ірини тепер болiло, пiсля цих бiдонiв. І плечi, i живiт, навiть колiна. Такий стан у неi вже був – пiсля пологiв. Але тодi, попри бiль i втому, настрiй був свiтлий i радiсний.

Настав час другого зцiджування. Чашка-присоска апарату неприемно кольнула груди холодом. Уся процедура механiчного зцiджування цього разу здалася вкрай прикрою i дратiвливою.

– Ти вже потерпи, – просила Ірину нянечка, притримуючи тремкою рукою присоску. – Менi самiй пiсля тих бiдонiв недобре.

Далi лише насосик дзижчав, зцiджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчi якоi вимальовувалося спiвчуття до себе самоi.

Мовчки вона простягла Іринi серветку, щоб та обтерла нею груди, перш нiж одягтися.

–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всi гудзики.

– Та отам, навпроти процедурноi, де ванна стоiть.

Ідучи коридором, Ірина вiдчувала кожен свiй порух. Коли обережно вiдхилила половинку подвiйних дверей, вiдчула неприемну напругу в кистi. Зупинилася перед зачиненими дверима до кiмнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловiчий голос, що наспiвував якусь стару, знайому пiсню. Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскiт молока у ваннiй долинув до ii вух. «Вийшли ми всi з народу!» – неголосно спiвав на тлi цього плюскоту якийсь чоловiк.

Ірина постукала у дверi навпроти.

– Так, будь ласка! – почула Ірина привiтний голос начальницi.

– Чого тобi? – голос начальницi рiзко змiнився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!

Начальниця сидiла за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер. За ii спиною на широкому пiдвiконнi густо рiс цiлий зимовий сад – не менше десятка вазонiв з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.

– Неллi Ігорiвно, – Ірина зiбрала усю свою рiшучiсть i спробувала вкласти ii просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…

– Ну? – начальниця дивилася на молоду жiнку з нарочитою зневагою. – Чого треба?

– Ви не могли б пiдняти менi зарплату?.. Хоча б… до сiмдесяти…

Очi Неллi Ігорiвни налилися гнiвом. Обличчя почервонiло. Вона розстебнула верхнiй гудзик свого бордового жакета, наче iй бракувало повiтря.

– Ти ж i так чотириста доларiв отримуеш! І тобi мало?!

– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обiрвала себе, по щоцi поповзла сльоза.

– А годiвлю свою ти врахувала? Та я на твое мiсце!.. Менi за годину знайдуть жiнку, яка за меншi грошi сюди приiжджатиме! Зрозумiла?!

Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула i вийшла в коридор. Зупинилася перед вiшаком. Повiльно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухнi дзенькнув телефон.

За ii спиною пройшла на iнший бiк коридору старенька няня, i за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.

– Ось, вiзьми, – сказала Іринi, яка вже одягла пальто. – Вiд начальницi.

Ірина взяла коробку. В iншу руку – сумочку. І вийшла, навiть не попрощавшись з Вiрою.

Їй так кортiло поплакати. Але не самiй, а бiля когось, на чиемусь плечi. Хай воно й некрасиво!

Снiгопад надворi не припинявся. Починало смеркати. Раннi зимовi сутiнки пiдкреслювали казковiсть i чар вуличних лiхтарiв, приглушених густим снiгом.

«Прогуляюся парком», – сказала сама собi Ірина, пiдходячи до зебри пiшохiдного переходу.

Задивилася на сигнал свiтлофора, теж розмитий снiгом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?

Пiшла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колiнах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, i в ту ж мить ii збило й вiдкинуло кудись убiк. Вона летiла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землi, а обличчям до неба. І бачить, як снiжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке снiжно-бiле, темнiе. Лише колiна далi щемлять. І свiт довкола зменшуеться, здуваеться чи вiддаляеться, скручуеться у рулон, складаеться у маленькi коробочки, мов декорацiя для лялькового театру.




20

Киiв. Конча-Заспа


Субота була освiжаюче-морозяною, але Семен не почувався свiжим. Включитися в «режимний стан» (так вiн сам називав процес охорони чиеiсь безпеки) йому було зовсiм нескладно. Просто звичка. У кожному чоловiковi спить солдат. До того ж спить вiн двадцять чотири години на добу й зриваеться на рiвнi ноги лише за особливою внутрiшньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрiшнiм солдатом, то можна досягти будь-якоi мети, найчастiше – кар’ерноi. Але чоловiки сьогоднi цивiльнi пiшли – ззовнi i всерединi. Мета життя – розслаблення кiнцiвок i голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землi ходить. Якщо вже вiн скомандуе своему внутрiшньому солдатовi, то вiн встане й служитиме добами без спочинку. Отож свiжiсть тiла – це плюс, але не головний, а додатковий.

За кермом «ниви» сидiв Володька, давнiй товариш Семена. Вони вже виiхали на стару Обухiвську трасу. До мiсця лижноi прогулянки лишалося кiлометрiв десять.

– Знаеш, – озвався Семен до Володьки. – У мене е до тебе одне прохання… Делiкатне.

Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.

– Треба буде постежити кiлька ночей…

– Чоловiк? Жiнка? – запитав водiй.

– Чоловiк, – видихнув Семен.

– Добре, – кивнув Володька.

– Все буде оплачене, – додав Семен.

– Коли починати?

– Можна завтра, бiля опiвночi.

– Фотку даси?

– Не знадобиться. Ти його знаеш.

– Хтось з наших? – у голосi Володьки почулися нотки напруженоi пiдозри.

– Ага, – Семен важко зiтхнув.

Володька подумав про зрадникiв. Про тих, кого ловили й розстрiлювали в старих радянських фiльмах про вiйну й шпигунiв. Вiн перебрав у думках усю iхню нечисленну команду, яку зiбрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порiвняно нескладну охоронну справу. Всi були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.

– Назви! – попросив Володька.

– Все залишиться мiж нами, – проказав Семен, хоч i розумiв, що це цiлком непотрiбне попередження може образити Володьку. У справжнiх чоловiкiв не бувае зайвих або невчасно сказаних слiв. – Справа в тiм… – почав було Семен, але обiрвав себе. Замовк.

– Я слухаю, – не вiдриваючи погляду вiд добре прибраноi вiд снiгу дороги, промовив Володька.

– Останнiм часом, – у Семеновому голосi з’явилося бiльше твердостi. – Зi мною щось негаразд… Я хотiв тебе попрохати постежити за мною.

Володька пригальмував, з’iхав на заснiжене узбiччя, просто пiд сосни, що росли по обидва боки траси.

– Не зрозумiв, – Володька уважно подивився у вiчi шефовi. – З тобою все гаразд?

– Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, – Семен глянув на годинник. – Можемо запiзнитися, – сказав вiн спокiйно, холодним робочим тоном, позбавленим iнтонацii. – То що, постежиш?

Володька кивнув.

– У будинку навпроти на другому поверсi е вiконце. Просто на сходовому майданчику. Там теплiше. Якщо я буду робити щось дивне – зупини. Можеш силою.

Володька вивiв автiвку назад на трасу. Невдовзi вони зупинилися на роздорiжжi, на самому початку лiсовоi дороги, добре втрамбованоi широкими колесами джипiв. Зупинилися бiля «дев’ятки», в якiй сидiло ще трое мiцних чоловiкiв. Тепер уся команда була у зборi. До приiзду «лижникiв» лишалося пiвгодини. Але перша машина, двое хлопцiв з обслуги «лижникiв», уже проiхала далi лiсовою дорогою. Їм треба було облаштувати мiсце для пiкнiка. Розставити мангал, розкладнi стiльцi й столик.

Семен переконався у професiйностi цих хлопцiв дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лiсову дорогу два джипи з украiнськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли свое мiсце у хвостi «кортежу» i виiхали на велику галявину, що нагадувала радше стацiонарне мiсце для вiдпочинку. У мангалi горiли дрова. Великий квадрат снiгу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пiкнiковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола – чотири дерев’янi стiльцi. Автомобiльний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цiеi iдилii думку про високi технологii комфорту.

Тiльки-но «оцифрованi» джипи зупинилися, хлопцi пiдскочили до машин i вiдстiбнули вiд багажникiв на даху чотири однаковi пари лиж «Саломон».

Двох «лижникiв» Семен добре знав, то були Геннадiй Іллiч i ще один депутат вiд опозицii, який любив давати телевiзiйнi iнтерв’ю. Двое iнших були йому не знайомi. Та й байдуже йому було, хто е хто.

Вiн просто пiдiйшов до чолов’яг аж нiяк не спортивноi статури, але в дуже спортивних лижних костюмах, привiтався лише з замовником. І вiдразу повернувся до своiх хлопцiв.

«Ниву» вiдiгнали метрiв на двiстi в бiк староi Обухiвськоi траси i там залишили. «Дев’ятку» вiдiгнали далi лiсовою дорогою. Ввiмкнули рацii й розiйшлися по периметру. Головне правило – якнайменше муляти очi замовниковi. Вони вiдпочивають, у тому числi й очима.

А для Семена i його хлопцiв зимове лiсове повiтря – наче склянка апельсинового фрешу. Стовбури сосен – тонкi. Лiс ще молодий, отже, проглядаеться чудово. Робота буде нескладною, а до перших сутiнкiв лижники вгамують свiй спортивний запал i повсiдаються за столик. Будуть горiлку пити, шашлик iсти й про грошi власнi й державнi теревенити, регулярно iх плутаючи. В сутiнках, звiсно, небезпек бiльше, але всi цi депутати-замовники живуть з власним страхом, наче з дружиною, нерозлучно. Вони знають, чого й навiщо iм боятися. Кожен свiдомий, за що його могли б покарати. Але нiхто не знае в обличчя виконавця покарання.

«Лижники» видiлили на спорт не бiльше, нiж пiвгодини. Пiсля цього один з хлопцiв з обслуги пристебнув усi лижi назад до багажникiв на дахах джипiв i перетворився на офiцiанта.

Семен стояв пiд сосною метрiв за сорок вiд галявини. Слухав дзвiнке щебетання зимових птахiв. Думав про Веронiку. Думав про те, що треба з нею бути нiжнiшим i добрiшим. Що треба iнодi додому приносити квiти. І мiркувалося йому на легкому морозцi приемно.

Вже й запах шашликiв долетiв до його нiздрiв. Почали спускатися сутiнки. Застiльнi розмови «лижникiв» погучнiшали, й до Семена iнколи долiтали цiлi фрази. На свое здивування, Семен збагнув, що сперечаються про церкву, яка, мовляв, з церков краща.

Багаття знову розпалили, але цього разу явно задля романтики, а не задля свiжого шашличного жару. Запах вiд вогнища йшов ялицевий, смолистий. А на сосновому жарi шашликiв не смажать – це кожен хлопчисько знае.

Нарештi розмова затихла, i Семен зрозумiв, що пiкнiк наближаеться до кiнця. Пiдiйшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двое вiдiйшли до мангала, в якому, потрiскуючи, горiв вогонь. Двое iнших лишилися за столиком.

Геннадiй Іллiч, перш нiж сiдати до авта, поманив Семена пальцем.

– До мене поiдемо, – сказав приязним, але втомленим голосом. – Хочу друзям щось показати. Твоiм чаю наллемо, – кивнув вiн на хлопцiв-охоронцiв, що стояли вiддалiк.

«Нива» й «дев’ятка» iхали слiдом за трьома джипами. Виiхавши на трасу, повернули праворуч, убiк Обухова. Кiлометрiв через десять звернули лiворуч, i асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканiв, за якими росли такi ж високi молодi сосни, як i в лiсi.

Нарештi джипи пригальмували i в’iхали у вiдчиненi ворота. «Нива» й «дев’ятка» залишилися на дорозi бiля огорожi. Семен з Володькою зайшли на територiю. Своiм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.

За парканом пряма, освiтлена приземкуватими лiхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.

– Гей, Сеню, давай, поквапся! – долинуло з боку джипiв, якi стояли вже бiля схiдцiв будинку.

Семен пiддав ходу. Вони пiдiйшли до чотирьох «лижникiв», i Геннадiй Іллiч рiшучим кроком повiв усiх розчищеною стежиною за будинок.

Тут уже не було нiякого освiтлення. Снiг у сутiнках здавався сiрим, а стовбури сосен – акварельно-чорними.

– Усi тут? – командирським голосом запитав господар садиби.

І, не чекаючи вiдповiдi, посвiтив кишеньковим лiхтариком на найближче дерево, до якого була прикрiплена залiзна скринька з червоним зигзагом попереджувальноi блискавки. Господар вiдчинив дверцята скриньки, i, присвiчуючи собi лiхтариком, узявся за важiль рубильника й рiзко пiдняв його вгору. Блиснула iскорка, але куди iй було змагатися з кiлькома потужними прожекторами, закрiпленими на висотi десяти-дванадцяти метрiв на стовбурах сосен. Прожектори з трьох бокiв освiтили викладену з червоноi цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своею архiтектурною енергiею триповерховий особняк господаря.

– Ну, як?! – запитав Геннадiй Іллiч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. – Ходiмо всередину!

Вiн заклично махнув рукою i рушив до кованих ворiт церкви.

Всерединi, як здалося Семеновi, було холоднiше, нiж надворi. Кiлька жарiвок горiли на внутрiшнiх стiнах. На кам’янiй пiдлозi лежали розкиданi риштування.

– Петю, де коньяк? – запитав господар у свого помiчника, i той кулею вилетiв з церкви. Зате гулке вiдлуння його крокiв, здавалося, ще було чутне, коли вiн повернувся з пляшкою «Хенесi» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.

– На першу службу всiх запрошу! – пообiцяв господар. – А поки що вип’емо за Бога! Щоб вiн нiколи нас не полишав!

Володька й Семен вiдiйшли трохи вбiк. Господар знав правила й коньяку iм не пропонував. Щоправда, й обiцяного чаю вони не дочекалися.

Семен не мiг не посмiхатися, дивлячись на чотирьох громiздких чоловiкiв у лижних костюмах, що п’ють у церквi коньяк з пластикових чарок за Бога. Володька все задирав голову, щоб роздивитися внутрiшнiй купол церкви, але йому це нiяк не вдавалося. Свiтло тьмяних жарiвок було оманливим i створювало iлюзiю низькоi стелi. Ота iлюзiя й збентежила Володьку.

Уже повернувшись до мiста, обидва авта зупинилися на Набережному шосе. Там Семен роздав хлопцям по сотнi доларiв, отриманих вiд замовника. Собi, як начальнику, залишив двiстi.

«Дев’ятка» продовжила свiй шлях убiк Подолу. Володька повiз Семена додому.

– То як? Завтра опiвночi? – запитав вiн.

Семен кивнув.

І тiльки-но зупинившись перед вхiдними дверима, Семен поглянув на годинник – пiв на першу.

«Веронiка вже спить», – подумав вiн, вiдчиняючи дверi.

Увiмкнув свiтло в передпокоi, i в очi йому вiдразу ж кинувся вiнок, що стояв на пiдлозi пiд вiшаком. Семен перелякався. Завмер на мить, перебираючи подумки всiх близьких родичiв.

«Та я вже десь його бачив!» – подумав раптово. І згадав рiг Стрiлецькоi й зовнiшню стiну кав’ярнi. Згадав розмову з дружиною про вдову аптекаря.

Вилаявся пошепки й пiшов спати.




21

Киiв. Куренiвка. Пташиний ринок


Так уже збiглося, що до продавчинi кiшок з Пташиного ринку Дiмi довелося iхати знову пiсля нiчноi змiни. Змiна минула навдивовижу вдало. Шамiль винюхав у сумцi, що прибула з Дамаска, пiвкiлограма опiуму. Дiма, як i належить, викликав начальника змiни. Склали акт. Пасажира тут-таки, пiсля видачi багажу, гальманули й вiдвели геть, але цього Дiма вже не бачив. Це вже не його з Шамiлем клопоти. Зате начальник похвалив Дiму, тим самим його заспокоiвши.

Додому Дiма доiхав службовим автобусом. Помився. Набрав номер продавчинi кiшок.

– Приiжджайте за вашим Муриком, – сказала вона. – Зараз дев’ята? Давайте об одинадцятiй на тому самому мiсцi. Але вийшло трохи дорожче. Сiмдесят п’ять.

Подорожчання вуличного кота до рiвня пристойного коньяку змусило Дiму мовчки скривити губи. Але продавчиня цього навiть не вiдчула.

– Гаразд, об одинадцятiй, – сказав вiн i опустив слухавку на важiль.

Над Киевом синiло яскраве небо. Втрамбований снiг укривав хiдники. Тролейбус вiсiмнадцятого маршруту iхав неквапом. Пасажирiв було мало. Дiма сидiв на задньому сидiннi. Тепла турецька куртка на синтапонi грiла добре, як i обiцяв продавець на базарi. Пiд старi форменi штани вiн надягнув вовнянi пiдштанцi, отож нiякий мороз його не лякав. На колiнах лежала порожня господарська торба для кота. Довелося з неi ампули назад на газету в гаражi викладати.

– Це ще не Пташиний? – запитав вiн у дiда, що зайшов на зупинцi з двома целофановими мiшками, повними порожнiх пивних пляшок.

– Наступна, – вiдповiв старий.

Зупинившись бiля помiченоi ще попереднього разу кав’ярнi-«розливайки», Дiма глянув на годинник. До зустрiчi лишалося десять хвилин. Вiн зайшов, узяв п’ятдесят грамiв горiлки. Хильнув i вiдчув, як бадьорiсть розливаеться усiм його тiлом.

Продавчиню кiшок помiтив здалеку. Вона була у тому ж одязi й на тому ж мiсцi. І кошик бiля ii нiг був той самий, а бiля кошика – сiрий мiшок.

Дiма пiдiйшов, привiтався. Вийняв з кишенi грошi, вiдрахував сiмдесят п’ять. Вона кивнула на мiшок.

– Забирайте!

– Кота в мiшку? – хмикнув Дiма, а потiм збагнув, що сказав, весело розсмiявся. Бо ж i справдi – кота в мiшку.

Вона розв’язала мiшок, трiшки опустила краi, i Дiма побачив велетенського i товстого сiрого кота, набагато бiльшого, нiж iхнiй спочилий у Бозi Мурик.

– Та вiн же… – розвiв руками Дiма. – Вiн же товстий…

– Та жере, як навiжений! Тому й подорожчав…

– Вiн же й на бездомного не схожий…

– Мурику, Мурику! – демонстративно покликала його жiнка, i кiт одразу повернув до неi свою ситу морду й нявкнув. – Ось бачите? Тиждень дресирувала.

– Мурло, – напiвпошепки промовив Дiма, дивлячись згори вниз на цього сiрого хвостатого товстуна.

Кiт зацiкавлено подивився на Дiму.

– Берiть, берiть! Другого такого не знайдете! – скоромовкою процокотiла жiнка, явно бажаючи пошвидше спекатися покупця.

– З мiшком? – похмуро спитав Дiма.

– Ага, це бонус!

Дiма присiв навпочiпки. Переклав кота до господарськоi торби. Туди ж кинув i порожнiй мiшок. І, не попрощавшись, рушив до виходу з ринку. Настрiй зiпсувався. Кiт важив явно понад десять кiлограмiв. Нiякого жалю вiн викликати не мiг. Нi в кого. Тим бiльше у Валi.

Доiхавши до своеi вулицi, Дiма занiс торбу з котом до гаража. Залишив ii там, а сам зайшов до будинку.

– Де ти ходиш? – зустрiла його запитанням Валя.

– Та так…

– Убiк церкви не ходив?

– Сьогоднi – нi.

– Пiди, – попросила вона. – Може, Мурика знайдеш! Дiмi насправдi хотiлося добряче пообiдати, а не йти до баптистськоi церкви. Але сперечатися з дружиною вiн не став. На порцiю пельменiв грошi у нього були, а пообiдати на самотi – це не так уже й погано. Особливо тодi, коли треба вирiшити, що робити з цим товстим котом, який вiдгукуеться i на Мурика, i на Мурла, i, мабуть, на будь-яку iншу кличку!

У найближчому вагончику-барi за тарiлкою гарячих пельменiв Дiма й вирiшив, що треба кота на кiлька днiв у гаражi без iжi лишити, поки не схудне. А потiм можна й додому нести. Вона ж, Валя, все одно його з радощiв загодуе!

Виходячи з вагончика, Дiма помiтив на стовпi оголошення.

«Продаються iмпортнi лiки вiд раку. Ампула – 20 у. о. Дзвонити за тел. 8 063 4320985, спитати Женю».

«Ага! – кивнув, посмiхаючись, Дiма. – Жека лохотрон запустив!»

І пiшов додому доповiдати дружинi, що Мурика бiля церкви сьогоднi вранцi бачили, але вiн не знайшов. Доведеться ще кiлька разiв на його пошуки ходити.




22

Киiв. Вулиця Грушевського


У примiщеннi було жовто вiд свiтла трьох яскравих ламп, прикрiплених до навдивовижу низькоi стелi.

– Ви, головне, не хвилюйтесь! Костi у вас цiлi. Лише забиття i синцi, – Єгор нахилився над Іриним обличчям i пiдбадьорливо всмiхнувся.

– Не применшуйте! – пролунав поруч iнший, незнайомий чоловiчий голос. – Струс мозку, мабуть-таки, е.

Іра повернула голову набiк i побачила лiкаря у бiлому халатi. Молодий хлопець з тонкими вусиками, тонким носом. На головi лисина, i в одному вусi крихiтна срiбна сережка.

Ірина роззирнулася. Зрозумiла, що лежить на ношах у машинi «швидкоi допомоги». У квадратику вiконця – темно. Всерединi, у тiлi, якась порожнеча й гул.

– А куди ви мене везете? – запитала.

– Нiкуди, – спокiйно вiдповiв лiкар. – Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках i ногах.

Поворушила, вiдразу й тiло свое вiдчула, не таким уже порожнiм i гулким воно iй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трiшки пiдняла голову, допомогла собi лiктем пiднятися ще вище i глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям нiг стiльки свободи.

– Іро, я вас додому вiдвезу. Не бiйтеся. Нiяких лiкарень «швидкоi допомоги»!

– Так-так, краще не треба, – кивнув лiкар. – Там такий набiр iнфекцiй, що краще вiдразу на цвинтар!

– Похмурi у вас жарти, – дорiкнув лiкаревi Єгор. – Нi, щоб щось гарне сказати.

– А от ви поживiть на вiсiмсот гривень у мiсяць, тодi я вашi жарти послухаю!

– Мiняйте професiю, – порадив лiкаревi Єгор.

– Я саме про це думаю, – зiзнався лисуватий лiкар.

Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловiкiв. «Може, я не права? – думала вона. – Ось лiкар усього вiсiмсот отримуе, а я – тисячу вiсiмсот. І начальницю розiзлила…»

Вона важко зiтхнула й заплющила очi, втомленi рiзким свiтлом.

– Ну, пiднiмайтесь! – вирвав ii з роздумiв Єгор. – Спершу повiльно опускаемо нiжки. Взуваемося…

Вiн сам обережно взув ii. Застiбнув блискавки на чоботах.

– А тепер встаемо…

Ірина звелася на ноги i побачила, що вона без пальта, i так соромно iй стало за свiй одяг.

Єгор допомiг iй вийти зi «швидкоi». Поряд, схлипуючи колесами по розiм’ятому снiгу, проiжджали авта. Ось i знайома зупинка, i темний парк.

– Боже! Пiзно вже! – злякалась Ірина.

– Ходiмо, – прошепотiв iй Єгор. – Я у дворi вашоi «молочноi кухнi» машину залишив!

Поки йшли, Ірина кинула погляд на вiкна своеi роботи. Вiкна цiлого другого поверху горiли яскравим жовтим свiтлом, вiд пiд’iзду до пiд’iзду.

Єгор посадив Ірину на передне сидiння. Затрiснув дверцята, i iй здалося, нiби вона у заметенiй снiгом хатi. Темно й холодно. І шурхотiння мiтли, точнiше, щiтки, якою вiн змiтав снiг з машини.

Мiстом iхали повiльно. Тiльки на проспектi Перемоги потiк автiвок рухався швидше.

Щоб не думати про свое зболiле тiло i не намагатися зрозумiти, що саме болить через бiдони з молоком, а що через авто, котре ii збило, вона розповiла Єгоровi про свою розмову з начальницею, та й про бiдони, якi довелося тягнути разом iз старенькою нянею.

Їi розповiдь завершилась якось надто швидко, i в машинi запанувала тиша. Їй хотiлося почути голос Єгора. Твердий, рiшучий i, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин п’ять. А потiм сказав:

– Нiяка вона не Неллi Ігорiвна. Це вона себе задля благороднiшого звучання перейменувала. А те, що ти бiльшоi зарплатнi вимагала, це правильно. Не сумнiвайся!

– А ви про малюка дiзналися? – спитала з надiею в голосi Ірина.

– Нi ще. Хлопцi займаються. У нас система взаемовиручки. Я iм, кого треба, продзвоню, вони менi, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллi Ігорiвну перевiрили. Виявилася Галиною Тимофiiвною Слiпченко. Три рочки тому ще поробки та пристрiт знiмала за двадцять гривень з клiента, а тепер ось…

– То, може, це вона мене пiд машину послала за те, що я пiдвищення зарплатнi захотiла? – не на жарт злякалась Ірина.

– Ірочко! Думайте про хороше.

– Ой, торбинка! – згадала Іра. – Торбинка i коробка цукерок! Мабуть, пiдiбрав хтось.

– Я пошукаю, – спокiйно пообiцяв Єгор.

За пiвгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарiв, а потiм на Кодру. Пiдвiз вiн ii пiд самий будинок. Потiм допомiг вийти з машини.

– Ось, – подав Іринi кiлька «грубих» купюр. – Вважайте це отриманим пiдвищенням i водночас вiдпускними. Полежiть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Нiякого Киева! А я до вас скоро заiду, провiдаю.

Іра кивнула й завмерла, стоячи бiля хвiртки, поки червона машина не розчинилася у дивнiй темрявi цього зимового вечора, яка раптово видалася iй бузковою.




23

Киiв. Вулиця Рейтарська.

Помешкання номер 10


Семен ще спав, коли Веронiка з фiлiжанкою кави зайшла до кiмнати й присiла на краечок лiжка. Сiдаючи, вона хлюпнула кавою на свiй махровий халат. Коричнева плямка була розмiром з двокопiйчану монету. «Треба б одразу замити!» – подумала вона, але залишилася сидiти.

– Сеню! – звернулася вона до сплячого чоловiка.

Вiн щось пробурмотiв у вiдповiдь з-пiд ковдри.

– Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!

– Одинадцята?! – перепитав сонним голосом чоловiк. Вiн провiв рукою вздовж недавно забитого стегна. Семеновi здавалося, що вiн цiлу нiч крутився з боку на бiк через це забиття.

Пiднявся, спершись на лiкоть.

– Як спала? – спитав Веронiку. – Я тебе не штовхав уночi?

– Нi, не штовхав, – Веронiка знизала плечима. – І спав без заднiх нiг.

Семен пiдвiвся на ноги. Вийшов у трусах до ванноi. Облився холодним душем. Прислухався до свого тiла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Вiн набув темно-перламутрового вiдтiнку.

Витерся рушником i, проходячи повз вiшак у коридорi, глянув на вiнок.

– Нiко! Забери його кудись, бо я вчора ввечерi ледь заiкою не став!

– Це ти про вiнок? Його сьогоднi Дарiя Іванiвна забере. Обiцяла до дванадцятоi зайти.

Семен знайшов у кухнi пакет iз супермаркету, поклав туди вiнок i повiсив на вiшак.

Одягнув спортивний костюм i вiдразу згадав учорашнiх «лижникiв». Подумав, що й вiн такий само «лижник». Адже вiн нiяким iншим спортом, крiм носiння «адiдасiвського» костюма, не займаеться. А йому ж треба тримати форму!

«Улiтку поплаваемо, у футбол пограемо», – подумки заспокоiв вiн себе.

З’iв на снiданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Веронiцi десь погуляти разом? Недiля ж сьогоднi!

Тiльки-но вiн зайшов до спальнi, як задзвонив телефон. Веронiка пiдняла слухавку, i Семеновi одразу з виразу обличчя дружини стало зрозумiло, що розмова триватиме не менше чвертi години. Повернувся до кухнi, i почув, як дзеленчить його мобiльний, залишений учора у кишенi куртки. Телефонував Володька.

– Чуеш, Сеню, давай на пiвгодинки зустрiнемося! – запропонував вiн. – Я тут неподалiк, у «Мак-Снеку».

У кав’ярнi було порожньо. Лише якесь дiвчисько сидiло, розклавши на столi свiй портативний комп’ютер.

– Ну, ти менi й нiчку влаштував! – сказав Володька приятелевi, що сiв навпроти.

Володька й справдi виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розумiючи.

– Ти ж просив за тобою вночi постежити! – нагадав Володька шефовi.

– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступноi ночi…

– Яка рiзниця. Менi минулоi не спалося. Так що…

– Зачекай, – Семен замислився. – А хiба я цiеi ночi кудись ходив?

Володька кивнув.

Семен згадав ранок. Згадав вiдносну свiжiсть свого тiла. Згадав сумирну, приязну атмосферу i навiть воркування голубiв за вiкном. І Веронiка нi в чому йому не дорiкала, i вiнок у коридорi вiн лише двiчi бачив: коли повернувся додому о пiв на дванадцяту i вранцi пiсля душу.

– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.

– О другiй двадцять ти вийшов з дому. Дiйшов до рогу Стрiлецькоi й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редiсону». Потiм повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобi можу на мапi весь маршрут намалювати. Але це ще не найцiкавiше!

– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.

– Найцiкавiше, що тебе чекали. На розi Чеховського провулка й вулицi Гончара. Красива, струнка блондинка у довгiй шубi…

– Ти жартуеш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потiм?

– Ви поцiлувалися. Майже не розмовляли. Ти провiв ii вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять бiля ii пiд’iзду, i все. Вона пiшла додому, i ти також додому. Вгору по Гончара.

Семену стало не по собi. Вiн озирнувся довкола.

– А де ця блондинка живе?

Володька посмiхнувся. Простягнув Семеновi аркушик паперу з записаною адресою.

– А як ii звати? – спитав пошепки Семен.

– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв i цiлувався!

За столом виникла пауза.

– Тобi варто пiти до лiкаря, – прошепотiв Володька, нахилившись над столом. – Я не жартую! Тобi треба до психiатра або психотерапевта.

– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…

– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотiв Володька. – А я тобi ще щось скажу. За тобою ще один чоловiк стежив, але потiм помiтив мене i зник.

У Семена розболiлася голова. Вiн раптом вiдчув у тiлi неприемну важкiсть.

– Пiди-но вiдiспись, – сказав вiн Володьцi.

– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послiдкувати, – запропонував приятель.

– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.




24

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня


Здавалося, радощам Валi не буде меж. Дiма стояв бiля кухонного вiкна i з кривуватою посмiшкою спостерiгав за дружиною, яка кружляла в бузковому халатi з сiрим котом на руках.

«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби вiн не посидiв тиждень на дiетi в гаражi!», – мiркував Дiма.

Схудлий i старанно вимащений гаражним брудом i пилюкою кiт тепер уже напевне нiчим не вiдрiзнявся вiд покiйного Мурика.

Валя просто остовпiла, коли чоловiк внiс його до «рiдного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потiм сльози з очей витерла. Пiдiйшла. Взяла його з чоловiкових рук як немовля. І понесла до ванноi.

Кiт пiсля примусового голодування втратив не лише енергiю, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зiрваний зi старого пальта комiр. Дiма висипав у куток гаража повний совок смiття, зметеного огризком вiника. Старанно виваляв у цьому смiттi кота. Кiт навiть не реагував. Лише озирався iнодi на Дiму, i погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.

Але тепер, пiсля того, як Валя його помила й розчесала, кiт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутоi домашньоi тварини. І очi його тепер були не дурнi, а хитрi. І дивився вiн ними вниз, на пофарбовану дерев’яну пiдлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кiтiкетом» чи чимось схожим.

Чекати йому довелося недовго.

– Ось, Мурику, лягай на свое улюблене мiсце! – проказала Валя, опускаючи його бiля батареi пiд вiкном. – Зараз ми тебе погодуемо.

Дiмi набридло спостерiгати за цiею комедiею, у головних ролях якоi виступали його дружина i кiт-аферист. І все-таки у душi вiн вiдчував якусь гордiсть. Гордiсть режисера, який поставив успiшний спектакль.

Через пiвгодини Валя, намилувавшись, як кiт жадiбно поглинае iжу, запропонувала чоловiковi пiти разом до кав’ярнi.

– Повернення Мурика вiдзначимо, – м’яко промовила вона.

Вийшли вони з дому й вiдразу почули знайоме неприемне гарчання. Бiля паркана з iхнього боку стояв сусiдський бультер’ер Кiнг i злiсно щирив своi блискучi гострi зуби.

Дверi сусiдського будинку були вiдчиненi, на порозi з сигаретою у руцi стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга рокiв п’ятдесяти. Ходили чутки, що вiн ранiше працював м’ясником на ринку.

– Гей, заберiть свого собаку! – гукнув Дiма.

– Кiнг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелiв собацi сусiд.

Бультер’ер лiниво повернувся через дiрку в парканi на свою територiю. Дiма дивився на цю дiрку, i його сповнював гнiв. Вiн уже разiв зо п’ять залатував ii дошками. Сам собака не мiг цi дошки вiдбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвiр у парканi, щоб його бультер’ер ходив гидити на сусiдське подвiр’я.

«Отруiти б його, падлюку!» – подумав Дiма.

Коли вони з Валею дiйшли до ближнього вагончика-бару, Дiмин гнiв дещо вгамувався. Взяли вони по тарiлцi пельменiв i сто грамiв горiлки на двох. Їли й дивились одне на одного. І нiякоi розмови iм не потрiбно було. У вагончику пiд стелею показували якийсь серiал. Мова героiв була нерозбiрлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точнiше, шум життя, цiлком вiдповiдав атмосферi iхньоi вечерi.

Валя сама наповнила чарки горiлкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!

Випили. А пельменi вже й закiнчилися. Замовили ще по порцii.

– Ранiше порцii бiльшi були, – з жалем у голосi промовила Валя. – Ранiше в порцii було 14 пельменiв або 7 вареникiв.

І зiтхнула тяжко, нiби щойно попрощалася зi своею молодiстю.

– Та-а! – махнув рукою Дiма, якому раптом захотiлося втiшити дружину. – Ми можемо й самi собi вдома пельменiв наварити. Скiльки захочеш!

– А Мурик також пельменi любить! – згадала Валя. – Я вiзьму йому звiдси кiлька.

Поверталися вони повiльно й попiд руку. Падав скiсний снiжок. Повз них проходили люди, але все поодинцi, нiби й не було у всьому Борисполi жодноi сiмейноi пари, що йшла б попiд руку.

Вiдчиняючи дверi, Дiма помiтив записку.

«Прийдеш, термiново зателефонуй менi на моб. Боря». У коридорi iх зустрiв новий Мурик. Вiдразу почав тертися об ноги господинi.

– Скучив! – зрадiла вона. – А я тобi пельменикiв принесла!

Дружина з котом пiшли до кухнi, а Дiма попрямував до кiмнати. Набрав номер Бориса. На душi було неспокiйно.

– Я до тебе на хвилинку заiду, – сказав Борис цiлком спокiйним голосом. – Є коротка розмова.

– Заiжджай, – вiдповiв йому Дiма.

Борис з’явився хвилин через двадцять. Викликав Дiму надвiр.

– Слухай, давай я в тебе твоi ампули викуплю, запропонував Боря. – По десять гривень за штуку!

– А ти дiзнався, що в них? – поцiкавився Дiма.

– Нi, але на них однаково клiенти знайшлися. Давай!

Не роздумуй!

Дiма згадав оголошення про iмпортнi лiки вiд раку. Ледь помiтно всмiхнувся.

– По десять – малувато.

– Ну, давай по двадцять, – легко пристав на торг

Борис.

– По тридцять, – оголосив свою цiну Дiма.

Борис явно квапився. У Дiми склалося враження, нiби клiент чекае Бориса з ампулами десь тут, за найближчим рогом. Чекае i нервово зиркае на годинник.

– Добре, – видихнув Борис.

– Зачекай бiля хвiртки, – попросив його Дiма. Сам повернувся додому. Взяв порожнiй «бонусний» мiшок з-пiд кота i рушив до гаража.

Там переклав до мiшка майже всi ампули. Лише десять пачечок собi про всяк випадок залишив. Ану ж там справдi лiки вiд раку?

Боря розрахувався великими купюрами. Розрахунок вiдбувався у машинi при свiтлi тьмяноi лампочки на стелi салону. Дiма тричi перераховував отриману вiд Борi суму i щоразу збивався. Збивався через нав’язливу думку, яка складалася з одного лише слова: «Продешевив!»

Нарештi гешефт був закiнчений. Борис поiхав геть. Дiма прощально всмiхнувся вслiд машинi, що вiддалялася вулицею. Разом з Борею iхав у минуле неприемний епiзод з чорною валiзкою.




25

Киiвська область

Макарiвський район. Село Липiвка. Ранок


– Це вона тобi помстилася! – твердила Іринi мама, почувши, що трапилося з донькою попереднього вечора. – Собирайся, iдь! Попроси у неi пробачення i скажи, що тобi дур у голову стрелила.

Ірина глянула на свiй електронний будильник. Пiд ним лежало кiлька купюр, отриманих вчора вiд Єгора.

– І не надiйся! – простежила за доньчиним поглядом мама. – Вiн тобi постоянно грошi давать не буде! – правила далi свое. – Жалко йому тебе стало, от i дав.

Ірина дивилася тепер на грошi, на сотеннi купюри, намагаючись не слухати маму. А тут iще Яся прокинулася. Заплакала. І зрозумiла Іра, що вже десята година. Що спала вона довго й глибоко, i ii маршрутка вже давно доiхала до Киева й повернулася назад. А отже, нiкуди вона сьогоднi не поiде. Торкнулася долонею своiх наповнених молоком персiв. Узяла донечку на руки. Задерла вовняну блузку, надягнуту на голе тiло. Пiднесла Ясю ротиком до пиптика, i вiдразу вiдчула мiцнi й гарячi доньчинi губки.

А за вiкном свiтило сонце, грало променями на вiзерунках намерзлого iнею на шибцi.

– Я надвiр з нею пiду, – промовила Ірина, глянувши на дитину.

– Ти думаеш, ми на мою пенсiю з жизню справимся? – сказала на це мама. Далi встала й вийшла з Ірининоi кiмнати.

Зайшла до себе, ввiмкнула телевiзор i, зробивши гучнiше звук, подалася до кухнi.

Дивно, але голос диктора, який повiдомляв невiдомо про що, принiс спокiй у iхнiй невеличкий дiм. Ірина вiдняла Ясю вiд лiвого перса, повернула голiвкою в iнший бiк, пiднесла до правого.

Хвилин через п’ять Ясинi губки розслабились, i вона випустила пиптика.

«Заснула», – тихесенько прошепотiла Ірина.

Поклала Ясю на лiжко, прикрила ковдрою.

А сама накинула пальто i вийшла у капцях на подвiр’я. Морозяне повiтря обпекло голi кiсточки. Зайшла за будинок, до завжди вiдчиненоi повiтки. Поруч у господарському блоку метушилися кури. Вона зазирнула й туди, просто так, з цiкавостi. Три мiсяцi вона жила за якимось диким графiком. І тепер, коли перша маршрутка на Киiв вирушила без неi, i вона застала пiзнiй зимовий свiтанок у своему домi, ii розпирала незвична дитяча цiкавiсть. Так, наче весь той час, поки ii не було, всi грали в якусь захопливу гру. А вона цю гру пропустила. І зараз, коли гравцi розiйшлися додому чи у справах, просто оглядала мiсце прогавлених веселощiв.

Якоiсь митi Ірина забула, навiщо йшла до повiтки. Все-таки материнство загострюе iнстинкти, але притуплюе розум. Цю фразу вона вже чула кiлька разiв, але не могла пригадати вiд кого.

«Ага! Старi санчата!» – пригадала вiона.

Дверi до повiтки вiдчинилися з жахливим скрипом. Батько нiколи не змащував завiси. Казав, що злодii самi злякаються, якщо дверi голосно зариплять. Може, дiйсно iх саме тому жодного разу не обiкрали в той час, коли сусiди повiдомляли про крадiжки в iхньому селi чи не щодня.

Протиснувшись повз дрова, наскладанi пiд лiвою стiною повiтки, вона дiсталася дальнього кута, де стояли два старi велосипеди «Украiна» зi спущеними колесами, а над ними на гвiздку висiли санки iз залiзними полозами й дерев’яною спинкою.

Через пiвгодинки вона вже везла сонну й закутану в теплу ковдру Ясю на санчатах замерзлою дорiжкою, що вела на околицю села, до соснового лiсу. Туди, де вона з подругами у недалекому минулому часто з’iжджала на санчатах. Звiсно, Яся ще надто маленька, щоб тiшитися санчатами й гiрками. І перса, налитi молоком, тиснуть, болять. Але зараз буде гiрка, гiрка ii дитинства, i вони вдвох з донечкою помчать униз.

На краю гiрки Ірина взяла сонну Ясю на руки, всiлася на санчата й нахилилася трiшки вперед, зiштовхуючи вагою власного тiла санчата вниз.

Морозяний вiтер в обличчя, очi примруженi. Й усмiшка сама по собi, безстрашна перед морозяним вiтром, перед снiгом, який летить чи то з неба, чи то з соснових крон.

Повернулася через годину. Щаслива, наче дитина, не думаючи нi про що, крiм Ясi. Санчата залишила бiля порога.

– Тута до тебе заiжжав один, – сказала Іринi мама, поглядом вказуючи на дверi до ii кiмнати. – Той, що грошi давав, наверно.

На лiжку поряд з порожнiм пакетом лежала коробка цукерок, пачка яблучного соку, кiлька помаранчiв i шоколад.

– Як передача в больницю! – похитала головою мама, зайшовши до кiмнати слiдом за Іриною.

– Це вiн так усе порозкладав? – запитала Ірина, кладучи донечку поруч з подарунками.

– Нi, я. Подивитись хотiла, – простодушно зiзналася мама. – А цитрусiв тобi нiззя, молоко буде кисле, – додала вона.

– Ну, Ясечко, зголоднiла? – Ірина взялася виплутувати донечку з ковдряного кокона. – Давай-но маминого молочка поп’емо, бо в мене зараз груди трiснуть!

Мама злякано глянула на доньку й важко зiтхнула.

– Вона в тебе стiки не вип’е! Да й не нада iй! Глянь он, як iх розпирае! Зцiжувать нада! Їдь до Киева, хоть грошi за молоко дадуть!

Ірина згорнула подарунки вiд Єгора на край лiжка, а сама лягла на бiк, спиною до матерi, а грудьми до Ясi.




26

Киiв. Вулиця Воровського

Помешкання номер 17


Поки Дарiя Іванiвна знову заварювала на кухнi чай, Веронiка, роззирнувшись, помiтила вiдсутнiсть у господинi портретiв померлого чоловiка i ii добрий смак у всьому, що стосувалося меблiв та iнтер’еру. Та й вбрана вона була зi смаком, хоч i не по-домашньому. От Веронiка нiколи не ходить удома в дiловому костюмi, а Дарiя Іванiвна могла дозволити собi таку примху. Втiм, ii дiловий костюм iз завуженою до колiн спiдницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж нiяк не суперечив облаштуванню кiмнати. Шкiряний диван i два фотелi нiжноi коричневоi барви й журнальний столик посерединi. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки двi фарфоровi фiлiжанки з тарiлочками й такий же чайник. І на фiлiжанках, i на чайнику – червонi троянди. Комодик, на якому цокае масивний годинник. Годинниковi вже рокiв п’ятдесят, якщо не бiльше. На пiдвiконнi – вазони iз зеленню, а в кутку бiля батареi – дерев’яне цебро з цитриновим деревом. Над комодом – портрет самоi господинi. Полотно, олiя, позолочена рама.

Дивно, але Веронiцi раптом спало на думку, що у цiй кiмнатi немае жодного слiду чоловiка. Так, наче його тут нiколи й не було.

А Дарiя Іванiвна тим часом повернулася до кiмнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.

– Я вам така вдячна! У мене стiльки справ, стiльки думок, а тут iще вiнок треба знiмати на вихiднi… Ви ж потiм додому?

Веронiка кивнула.

– Зараз темнiе рано, – продовжила господиня. – Думаю, нiхто й не помiтить, якщо ви на зворотнiй дорозi повiсите його на мiсце!

Через хвилину до фiлiжанок знову заструменiв запашний чай.

Погляд Веронiки раз по раз перечiплявся об золотий перстень з рубiном, що прикрашав безiменний палець правоi руки господинi.

Дарiя Іванiвна помiтила це.

– Вiн не знiмаеться, – проказала вона, попиваючи чай. – Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його i в майстерню ювелiрну вiддати. Це менi Едiк подарував на тридцятилiття. Може, – почала вона раптом i кинула замислений погляд на годинник. – Може, ну, я, справдi, не знаю, як ви до цього поставитесь…

– До чого? – збентежено запитала Веронiка.

– Ви ж не з полохливих? – Дарiя Іванiвна глянула в очi своiй гостi. – І мене обстояли… У вас е трохи часу?

– Так, так… – закивала Веронiка.

– От i чудово, – голос Дарii Іванiвни став несподiвано серйозним. – Допивайте чай. Це тут недалеко!

Надворi тим часом похолоднiшало. Сутiнки стали густiшими. Дарiя Іванiвна не забула повернути Веронiцi пакет з траурним вiнком, i тепер мороз пощипував тильний бiк долонi й пальчики Веронiки. Другу, вiльну вiд пакета руку вона сховала до кишенi свого елегантного, але не надто теплого пальта.

– Вже зовсiм поруч, – примовляла Дарiя Іванiвна, тягнучи Веронiку за собою.

Вони вийшли на Ярославiв Вал, далi вниз вулицею Франка. Звернули на Чапаева i, не доходячи до непримiтноi, з напiвобсипаним тиньком споруди Мiнiстерства з надзвичайних ситуацiй, зупинилися бiля залiзних ворiт з переговорним пристроем, якi перегороджували колись вiльну для входу арку, що вела до анфiлади подвiр’iв.

Дарiя Іванiвна натисла на кнопку пристрою, i звiдти вiдразу дочувся чоловiчий непрокашляний голос: «Слухаю вас!».

– Абонент тридцять два дрiб один, – м’яко промовила вона у вiдповiдь.

Чоловiчий голос попросив зачекати хвилинку, але половина залiзних ворiт вiдчинилася тут-таки, секунд через десять. Чоловiк у зеленому комбiнезонi – типовий сучасний охоронець – кивнув дамам, зачинив за ними залiзнi ворота й повiв вiдвiдувачок за собою.

Вони прийшли через наступну арку. Зупинилися за спиною охоронця, що задзеленчав ключами перед солiдного вигляду залiзними дверима – головним входом до двоповерховоi споруди, вочевидь, не так уже й давно збудованоi.

Вулиця Чапаева часто змушувала Веронiку замислитися. Вона була дивною, короткою й зiгнутою, наче бумеранг. Інодi на нiй не було жодного перехожого. Інодi единим перехожим могла виявитися якась вiдома чи просто знана з телеекрану особа. Можливо, вони тут жили. Але ж такi люди, коли й ходять пiшки, то лише в супроводi охоронцiв! А тут вони завжди чимчикували на самотi. Веронiка слухала дзенькiт ключiв i згадувала, кого вона отак випадково бачила на цiй вулицi. І мiнiстрiв зустрiчала, й полiтикiв. Але спроби згадати конкретнi прiзвища були марними. Всi вони мали вiдоме обличчя й невиразне прiзвище.

– Ви надовго? – запитав охоронець, запускаючи вiдвiдувачок досередини.

– Хвилин на п’ятнадцять-двадцять, – у голосi Дарii Іванiвни забринiли скорботнi нотки.

– Тодi я вам чай зроблю, – запропонував чоловiк. – Бо змерзнете!

Просторий вантажний лiфт опустив iх на кiлька поверхiв униз.

Охоронець увiмкнув свiтло, i вони побачили перед собою ще однi масивнi сталевi дверi.

Примiщення за дверима було схоже водночас на розкiшний зал автоматичних камер зберiгання й на кав’ярню для поминок. На трьох стiнах до самоi стелi у шаховому порядку була викладена плитка – чорнi й червонi квадрати. Пiдлога з чорного мармуру. Три круглi столики з чотирма стiльцями довкола кожного. Четверта стiна, зо три метри висотою й десять-дванадцять метрiв довжиною, становила суцiльний блок комiрок для великогабаритного багажу. Проте бiля дверцят з клямками не було нi щiлин для монет, нi iнструкцiй з користування. Зате праворуч бiля кожноi клямки до благородно-матового металу була прикрiплена пластина з вигравiюваним на нiй трицифровим номером.

– Тридцять два дрiб один, говорiть, – промовив охоронець, пiдвозячи довгий хромований вiзок на колiщатках до стiни з металевими дверцятами.

Зупинився. Смикнув дверцята з потрiбним номером на себе, i зi стiни повiльно виiхала й зависла над мармуровою пiдлогою довга шухляда. У нiй – тiло чоловiка в костюмi. Охоронець за допомогою нескладних манiпуляцiй встановив металеву шухляду з тiлом на вiзок i озирнувся на Дарiю Іванiвну.

– Може, до кiмнати побачень? Чи тут залишитесь?

– Нiкого ж нема, – розвела руками аптекарева вдова. – Посидимо тут! – вона вказала на крайнiй столик праворуч.

Охоронець кивнув i, залишивши вiзок бiля вказаного столика, вийшов iз зали.

– Сiдай, Нiко, – кивнула Дарiя Іванiвна на стiлець. Сама вiдiйшла набiк. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.

Веронiка сiла. Вона дивилася на тiло в залiзнiй скринi. Розумiла хто це. Ще бiльше, вона вперше в життi вiдчувала подих смертi. Холодний подих чужоi смертi. З боку скринi до рук, шиi, щiк Веронiки тягнувся особливий, металевий, чiпкий холод. Вона навiть вiдсунулася трiшки вбiк, подалi. І раптом Дарiя Іванiвна, нечутно пiдiйшовши ззаду, м’яко поклала своi руки на плечi Веронiки. Веронiка зойкнула з переляку.

– Та що ти, що ти? – зацокотiла Дарiя Іванiвна. – Невже ти така вразлива? Ось познайомся. Це мiй Едiк.

Вона кинула на бiле обличчя покiйного чоловiка погляд, сповнений доброти.

– Я гадала, ви його вже поховали, – промовила стиха Веронiка.

– Не хочеться, – зiзналася вдова. – Якось це не полюдському. Взяти й закопати. Закопати в землю означае вiдразу забути, спекатися тiла й усього, що тебе з ним пов’язуе, раз i назавше. А пам’ятаеш вiрш «З коханими не розлучайтесь»?

Вона також сiла за столик, спиною до покiйного чоловiка. Вийняла з кишенi пальта пласку металеву фляжку, а другоi – двi срiбнi чарки.

– Вiскi, – кивнула вона на фляжку. – Тут холодно.

Веронiка замислилась. Точнiше, намагалася збагнути, холодно iй тут чи нi. Дивно, але фiзичного холоду вона все-таки не вiдчувала. Тобто якийсь певний i чiтко спрямований холод кiлька секунд тому iснував, але тепер зник, розвiявся. Мiж Веронiкою й джерелом цього холоду сiла Дарiя Іванiвна.

– А що за вiскi? – зненацька спитала Веронiка. Просто задля того, щоб перевести розмову на iншi теми.

– Вiскi? – перепитала вдова. – Та я й не знаю. Вiн любив вiскi. У барi ще пляшок з десять стоiть, усi рiзнi. Всi подарованi вiдомими особами, полiтиками. Вiн же iх лiкував…

– Як це лiкував? – здивувалася Веронiка. – Вiн же аптекар, а не лiкар!

– Вiн був практикуючим аптекарем. На замовлення створював iндивiдуальнi лiки, навiть за забороненими старими рецептами. До нього навiть наша Юлечка ходила! Вiн iй робив сильнодiючий засiб вiд утоми. Казав, що побiчнi ефекти дуже сильнi. А вона йому: «Не боюсь я нiяких побiчних ефектiв!». А потiм уже й iншi лiки замовляла, але вже сама не приходила. Присилала помiчника, лисого такого, ти його по телевiзору напевне бачила… Е, чого це ми про них? Ну ось, бар вiдтодi й повний iноземних пляшок.

Вона наповнила срiбнi чарки.

– Так-от, – знову заговорила вона, мов вертаючись до втраченоi нитки розповiдi. – Я проти того, щоб закопувати. Закопувати, викопувати… Давай-но вип’емо за його свiтлу пам’ять! Думаю, тепер без нього багатьом важко. На те, що вiн робив, iншi просто б не зважились!

Веронiка пригубила вiскi. Тепло незнайомоi властивостi потекло вниз, дорогою зiгрiваючи ii гортань i нiби нагадуючи iй про шлях, яким рухаються у тiлi всi стороннi рiдини.

– Тут його можна кiлька рокiв зберiгати, хоч i дорого, – продовжила вдова, допивши вiскi до дна. – Це ж приватний морозильник. Переважно для iноземцiв, яких вiдвозять для поховання до себе, за кордон. Ну, розумiеш, поки родичi приiдуть, поки всi документи зберуть, i так далi. Мiй Едiк тут чи не единий киянин. Але йому тут уже недовго бути… Ми його небавом додому заберемо.

Веронiка пiдвела на вдову переляканий погляд.

У вiдповiдь Дарiя Іванiвна усмiхнулася.

– Тут неподалiк майстерня е, – вона перейшла на шепiт. – Там ранiше з улюблених песикiв i котикiв робили опудала. Але вони нещодавно у нiмцiв купили лiцензiю на пластилiзацiю мерцiв.

– А що це? – спитала Веронiка, знову вiдчувши холодок на своiй шиi та щоках.

– Це як бальзамування, але дешевше, швидше й довговiчнiше, – пояснила Дарiя Іванiвна. – До того ж можна замовити будь-яку позу померлого, а потiм за доплату ii змiнювати. Вiн би схвалив цю iдею, Едiк любив науку. Вiн перед смертю на замовлення своеi постiйноi клiентки розробляв особливi лiки. Вiд страху. Назвав iх «Антизаець».

У руках вдови зблиснула металева фляжка з вiскi. Благородний напiй з рiзким запахом полився тонкою цiвкою до чарки Веронiки. Дарiя Іванiвна пiдняла погляд на супутницю й продовжила пошепки:

– Можливо, його через цi лiки й убили. У замовницi стiльки ворогiв! Адже в нашiй полiтицi нiякого гуманiзму. Стежать одне за одним, пiдслухують, пiдглядають. А вона, наша люба, лiки не для себе замовляла. Вона ж нiчого на цьому свiтi не боiться! Мабуть, для когось iз соратникiв, хто боязкiший. Першу пробну партiю вiн зробити встиг, але дуже непокоiвся про побiчнi ефекти. Казав, що ефекти цi «психiчноi природи»! – i вона покрутила пальцем бiля скронi, а потiм сумно всмiхнулася.

– А як це – «ефекти психiчноi природи»? – спитала обережно Веронiка. – Це коли люди з глузду з’iжджають?

– Нi. Це коли вони раптом нi сiло нi впало стають чесними й порядними… Я маю на увазi полiтикiв, а не людей! Нормальнi люди лiки в аптецi купують. Я ж Едiка нiколи детально не розпитувала. Те, що вiн сам менi розповiдав, те й пам’ятаю. У нього в аптецi кабiнет був. А пробнi партii вiн по ночах десь у Дарницi робив. Там у нього приятель на фармацевтичнiй фабрицi. Аптеку я не продаватиму. Якщо хочеш, можемо туди зайти, я тобi кабiнет Едiка покажу!

До кабiнету мерця Веронiцi не хотiлося, але ще менше iй хотiлося сидiти тут, за цим столиком i бачити за спиною Дарii Іванiвни частину металевоi шухляди, в якiй лежав заморожений Едiк, убитий, до речi, за два кроки вiд ii, Веронiки, будинку. Тiеi самоi ночi, коли Семен прийшов додому пiд ранок з великою бурою плямою на рукавi сорочки i в дивному станi.

Веронiку раптом почало лихоманити. Думки самi малювали iй чоловiка в ролi холоднокровного вбивцi Едiка. Але Семен, попри свою роботу, був людиною м’якою i доброю, Нездатною на таку жорстокiсть. Це просто безглуздий збiг!

Веронiцi стало холодно, i вона поглядом попросила Дарiю Іванiвну наповнити iй чарку.




27

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня


З «поверненням» Мурика життя у домi Дiми та Валi владналося, заспокоiлося. Валя вирiшила знайти собi роботу i без проблем знайшла собi мiсце касирки у невеликому залi гральних автоматiв неподалiк автовокзалу. Працювала вона з восьмоi ранку до п’ятоi, i тепер Дiмi пiсля нiчноi змiни доводилося самому пiдiгрiвати собi снiданок. Спершу вiн пiднiмав накривку пательнi, що стояла на плитцi. Почасти з цiкавостi, почасти для того, щоб пiдсилити вiдчуття голоду. Його тiшив будь-який снiданок: i вчорашнi пельменi, якi, коли розiгрiвати на пательнi, набували смачноi хрусткоi шкоринки, i гречана каша з котлетою, i навiть уже готова, але вистигла яечня зi шкварками.

Ось i цього разу, повернувшись з нiчного чергування втомленим i голодним, вiн, перш нiж запалити вогонь пiд пательнею, зазирнув пiд накривку. Цього ранку йому випало снiдати вермiшеллю i курячою нiжкою.

Синюватi пломiнчики газу дружно оточили круглий пальник i взялися лизати дно важкоi чавунноi пательнi. На сусiдню запалену конфорку Дiма поставив чайник.

Новий Мурик, що спершу спостерiгав за господарем з-пiд батареi, пiдiйшов ближче й потерся спинкою об Дiмину ногу.

Дiма глянув на товстого сiрого кота. Проте кiт, упiймавши погляд господаря, тут-таки пiдiйшов до своеi порожньоi миски й завмер у вичiкувальнiй позi.

– Та пiшов ти, самозванець! – буркнув Дiма й вiдвернувся до плитки.

Наситившись, Дiма зсунув штори в кiмнатi й влiгся спати. Спав вiн мiцно i довго. Тепло й затишно йому було пiд важкою ватною ковдрою. Вiн пiрнув пiд неi з головою, зсунувши подушку на край, щоб не заважала.

І раптом якийсь шум, трiскання дверей, стукотiння швидких крокiв по дерев’янiй пiдлозi.

До кiмнати, не роздягаючись i не роззуваючись, вбiгла Валя. Обличчя схвильоване, в очах розгубленiсть.

Вiдразу пiдскочила до сонного чоловiка. Зiрвала з його голови ковдру.

– Дiмо! Дiмо! Вставай! Ходи, поглянеш!

Дiма, щойно розплющивши очi, глянув на годинник. Вiн показував пiв на другу.

«Мало спав», – зауважив про себе Дiма, пiдводячи погляд на Валю, що стояла над ним.

– Що там? – невдоволено спитав вiн.

– Ходiмо! – просила вона, показуючи рукою на дверi, що вели до коридору.

«Може, хтось прийшов? – мiркував Дiма. В головi одразу почали множитися здогади, але якiсь млявi. – Знову знайомi вантажники? Чи хтось iз сусiдiв? Але чому тодi Валя така збентежена?»

Надягнувши штани й встромивши ноги у капцi, Дiма вийшов слiдом за дружиною до коридору. Але в коридорi нiчого й нiкого не було, а Валя тягла його далi, надвiр.

Виходити на мороз Дiмi зовсiм не хотiлося. Тому вiн вирiшив лише визирнути з вхiдних дверей, але на порiг не ступати.

Валя прочинила дверi й завмерла непорушно. На порозi Дiма побачив брудного й вихудлого – самi шкiра й костi – сiрого кота. На вухах – запечена кров. Кiт лежав без руху. Лише його каламутнi очицi дивилися на Дiму. Кiт нявкнув тихо й хрипко, наче востанне.

Валя повернулася обличчям до чоловiка.

– Дивись! – сказала вона.

І присiла навпочiпки бiля кота.

– Ти Мурик? – спитала стиха.

Кiт знову хрипко нявкнув i спробував пiдвестися на чотири лапи. Вiн виразно хотiв зробити крок уперед, пiдiйти до Валi.

– Це я винна, – прошепотiла, схлипуючи, Валя.

Взяла знесиленого кота на руки. Занесла до коридору.

Дiма вiдiйшов трiшки, аби не стояти дружинi на дорозi.

У коридорi вона опустила кота на пiдлогу. Повернулася до чоловiка.

Дiма тим часом не зводив очей зi змордованого кота. Вiн, здаеться, впiзнав у ньому справжнього Мурика. Того самого, якого вiн власноручно кинув до колодязя на занедбаному подвiр’i. Але ж той кiт був мертвий!

Валя скинула пальто, роззулася. Завмерла на мить над котом. Розiбравшись у своiх заплутаних думках, Валя взяла ганчiрку для взуття, що лежала на порозi. Перевернула ii iншим боком, тим, об який ще нiхто не витирав нiг. Розстелила бiля вiшака i перенесла на неi сiрого приблуду.

– О Боже, – сплеснула вона руками. – Та вiн ледь живий! Потерпи, я хвилинку!

Валя пiшла на кухню. А Дiма, скориставшись моментом, став перед котом навпочiпки й зазирнув у мордочку.

– Мурло, це що, ти? – спитав так, наче сподiвався щонайменше кивка у вiдповiдь.

Але кiт на цi слова не зреагував. Лише й далi дивився на Дiму жалiбно й вiрно, як на господаря.

Дiму пересмикнуло. Вiн згадав, як Валя щось про свою провину сказала.

Валя ж повернулася до коридору з чашкою молока. Поставила ii перед носом кота, i той вiдразу мордочкою пiрнув у молоко. Пив жадiбно, за кожним ковтком здригаючись усiм своiм виснаженим тiльцем.

З кухнi вийшов новий Мурик i тут-таки, шиплячи, пiдскочив до свого змордованого далекого родича.

Валя схопила товстого Мурика на руки.

– Ну, що ти? – з докором сказала вона, пестячи його за вушком. – Вiн же такий, як ти! Ти теж спочатку худющим i напiвздохлим був. А тепер такий красень!

Новий Мурик з висоти Валиних грудей неприязно дивився на брудного сiрого кота, який вже випив усе молоко i поклав мордочку на ганчiрку.

– Ходiмо, я тебе пiд батареею покладу, поiсти дам, – нiжно промовила Валя, забираючи сiрого товстуна назад до кухнi.

– То в чому ж твоя провина? – запитав Дiма, коли Валя нарештi заспокоiлась i повернулася до кiмнати, щiльно зачинивши кухоннi дверi, щоб Мурик не змiг вийти в коридор до худого.

Валя зiтхнула, сiла у фотель.

– Налий менi чарочку, – попросила.

Дiма вийняв пляшку самогонки-кропив’янки. Налив дружинi чарку. Вона вихилила ii одним духом.

– Я тодi до церкви ходила, за повернення Мурика молитись. А коли молитва не допомогла, пiшла до екстрасенса. Вона менi й сказала, що живий Мурик, але провалився до глибокоi ями й не зможе звiдти вибратися, поки до тiеi ями ще чогось не кинуть. А ще сказала менi, що я голос Саваофа ввi снi чутиму. І голос цей промовлятиме: «Вiн повернеться!» А я повинна рахувати, скiльки разiв вiн цi слова скаже. І тiльки-но я тринадцять разiв його почую, Мурик повернеться. Ну, я iх, цi слова, лише сiм разiв увi снi чула. А потiм ти сам його знайшов… Екстрасенси ж вiд диявола. Виходить, я одночасно i в Бога, i в диявола допомоги просила. От i сталося так, що одного Мурика нам Бог повернув, а iншого – диявол.

Дiма спробував збагнути щойно сказане дружиною, але не змiг. Мабуть, усе через безсонну нiч. От i обличчя його через мисленневу невдачу насупилося, стало сердитим.

– Тобто це один i той самий кiт, лише рiзними шляхами нам присланий, – додала Валя.

– Ти що, в секту пiшла? – перелякався Дiма, вперше почувши вiд дружини дивнi довгi речення.

– Я лише двiчi була, – зiзналася Валя. – Думала, це поможе Мурика повернути…

Дiма подивився на Валю скляним поглядом. «Чи не з’iхала вона з глузду?» – подумав вiн.

– Я до гаража пiду, менi треба самому побути, – сказав вiн i вийшов у коридор.

Уже всiвшись у своему затишному, але все-таки холодному гаражному куточку на маленьку дерев’яну лавочку i ввiмкнувши саморобного електронагрiвача, Дiма хлюпнув i собi чарочку самогонки, щоб зiгрiтися i зiбратися з думками. Пригадав у деталях той день, коли вантажники привезли валiзу. Згадав, як Мурло нализався рiдини з ампули й вибiг з гаража просто пiд колеса велосипедиста.

«От я його зараз перевiрю!» – вирiшив вiн.

Пiшов додому, взяв схудлого кота разом з ганчiркою, на якiй вiн лежав. Принiс до гаража. Випив iще чарку, а далi вийняв ампулу з коробки, вiдламав iй кiнчик i витрусив вмiст на тарiлку, до якоi примерзла недоiдена шпротина. Поставив тарiлку перед котом. Той повiв носом. В очах заграли вогники. Гарячково пiдсунувся до тарiлки й вилизав усе до останньоi краплi.

Дiма, що спостерiгав за котом, лише хмикнув. Коли б це була звичайна валер’янка, будь-який кiт на неi б накинувся.

«Може, пiти й зазирнути в той колодязь? Ану ж i цей – самозванець?» – подумав вiн, але вiдразу заперечливо хитнув головою на таку думку.

Не хотiлося йому зараз нiкуди йти.




28

Киiвська область. Макарiвський район

Село Липiвка


Наступний ранок в Ірини почався теж солодко, як у дитинствi. Вона лежала пiд однiею ковдрою з Ясею майже до дев’ятоi ранку.

Вхiднi дверi за цей час кiлька разiв скрипнули, вiдчиняючись i зачиняючись. Мама виходила годувати курей. Вставати Іринi не хотiлося. Зате захотiлося шоколаду, i вона вийняла принесену Єгором плитку «Оленки». Розгорнула ii, прислухаючись до солодкого шелесту фольги.

Чи то вiд нiжного гiркувато-щемкого смаку, чи з якоiсь iншоi причини, а може, й зовсiм без причини, iй згадався Марiiнський парк i невисокий бiрюзовий палац за чорними стовбурами дерев. І хрускотiння снiгу пiд ногами згадалося.

І хоч тепло iй було пiд ковдрою i затишно, як нiколи, а спогади про парк трошки вкололи. А тут ще й груди болять. Не п’е Яся стiльки молока, скiльки у маминих грудях набираеться.

За вiкном зупинилася автiвка.

«Єгор!» – зрадiла Ірина.

Квапливо, але обережно, щоб не розбудити Ясю, встала з лiжка. Одягнулася. Визирнула у вiкно.

Нi, не Єгорова машина стоiть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.

Стук у дверi.

– До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кiмнати, мама. – Я пiду, одкрию.

– Ірина Анатолiiвна вдома? – пробасував незнайомий чоловiчий голос.

– Дома, дома вона, – вiдповiла мама.

– Скажiть, хай збираеться!

Мама влетiла до Ірининоi кiмнати перелякана.

– Там двое бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забiдкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, мiнiстерську дитинку без молока оставила?!

Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався iй. Руки тремтiли, ноги в теплi коричневi колготи нiяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.

Зустрiлася поглядом з двома високими чоловiками в чорних шкiряних пальтах. Вони стояли бiля дверей нерухомо, як варта. Очi – холоднi, байдужi.

– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матiр.

– Як завжди повернетесь.

Один з чоловiкiв сiв за кермо. Другий посадив Ірину на задне сидiння, а сам умостився поруч з водiем.

Машина ревнула. З-пiд переднiх колiс посипала дрiбна крижана крупка. Автiвка рвонула з мiсця так, що ледь не знесла випадково iхнiй дерев’яний паркан, бо кинуло ii на заледенiлiй грунтовiй дорозi спершу на огорожу, а потiм у протилежний бiк.

Водiй явно поспiшав. Ірина дивилася крiзь лобове скло i з жахом спостерiгала одну й ту саму картину: як автiвка пiд’iжджае на швидкостi просто пiд заднi свiтла черговоi машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадуе сигнал повiтряноi тривоги з фiльмiв про вiйну. І машина, що iхала попереду, вiдразу злякано вiдскакуе вбiк.

«Хоч би радiо ввiмкнули», – подумала Ірина й зiтхнула. Може, вони й ввiмкнули б радiо, якби Ірина попросила.

Але вона мовчала й лише дивувалась, як замiсть переляку в нiй наростае нiма покора. Покора долi. І перса, повнi молока, а тому неймовiрно тяжкi, болять. І спина неприемно ние, i литка права у чоботi занiмiла.

А машина мчала до Киева Житомирською трасою з величезною швидкiстю. Даiшник з радаром лише з цiкавостi спрямував свiй пристрiй на цей чорний «лексус» i присвиснув захоплено.

– Сто дев’яносто три! – сказав вiн напарниковi, кивнувши на авто, яке щойно прошмигнуло.

Напарник, виразно не схваливши захвату свого колеги, крутнув головою.

– Хоть би вони в дерево врiзались, а не в автобус, – пробурчав вiн.

Через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася бiля знайомого Іринi будинку. Чоловiк, що сидiв бiля водiя, провiв ii до самих дверей, за якими вона залишила не один лiтр свого молока. Сам натиснув на кнопку дзвiнка. Дверi вiдчинила нянечка Вiра. Чоловiк у шкiряному пальтi заштовхнув Ірину всередину i трiснув дверима, сам лишившись назовнi, на сходовому майданчику.

– Що ж ти так? – докiрливо мовила старенька Вiра.

Вiд цих слiв Іринi стало соромно. Вона зняла з плечей хустку, повiсила на вiшак пальто.

– Начальниця тебе жде, – сказала з острахом старенька.

Дверi до кiмнати з ванною навпроти кабiнету начальницi були вiдхиленi, i Ірина помiтила краечком ока, що ванна знову була наповнена молоком. І молода жiнка в бiлому халатi вимiрювала термометром температуру молока.

– Дверi зачини! – почула раптом Ірина неприемний голос начальницi.

І зрозумiла, що вона вже в ii кабiнетi. Як вона переступила порiг, i не помiтила.

– Ти що, думаеш, зможеш менi безкарно кров псувати?! – заговорила вона крiзь зуби. – Зарплатнi iй стало мало! Та я тебе голу й босу надвiр вижену!

Ірина глянула на Неллi Ігорiвну радше здивовано, нiж налякано. Ну навiщо, питаеться, потрiбно було посилати по неi машину й везти до Киева, щоб потiм пообiцяти голою i босою надвiр вигнати?

Начальниця, не помiтивши на обличчi молодоi жiнки очiкуваного ефекту вiд своiх слiв, ненадовго змовкла.

– Скiльки тобi треба зарплатнi, щоб ти роботи не прогулювала? – спитала вона холодним тоном.

Цього питання Ірина не чекала, тому глянула на Неллi Ігорiвну з iще бiльшим здивуванням.

– Чого мовчиш?

Ірина знизала плечима, i вiдразу вiдчула бiль у грудях.

– Йди працюй. Пiсля обiду прийдеш, i порозмовляемо! Коли обое грудей вже зм’якли, спорожненi за допомогою маленькоi помпочки, Іринi полегшало. Вона була готова, як звичайно, пiти на прогулянку до Марiiнського парку. Але тiльки-но пiдiйшла до вiшака, як бажання виходити зникло. Ану ж там, у парку, Єгор? А вiн же iй наказав цiлий тиждень удома лишатися! Ну, не наказав, то сказав, яка рiзниця?

Вона з’iла кашу, яку нянечка запропонувала. Пiдiйшла до вiкна, примiряючись поглядом до зими надворi й намагаючись уявити себе модно вбраною й красивою, попiд руку з Єгором. Потiм, уже перед дзеркалом у туалетi, роздивлялася свое волосся, i воно iй не сподобалося. Нi кольору, нi зачiски. Нi довге, нi коротке. Пофарбувати б його, чи що? А який колiр зараз подобаеться чоловiкам?

Пiсля другого, пiсляобiднього зцiджування молока Ірина згадала про начальницю. Зайшла до неi. Чекала, що та знову сваритиме й грубiянитиме, але цього разу начальниця зустрiла ii байдужим поглядом. Простягнула конверт.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572506) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения